Розділ «Похід»

— Ну, і чого тут радіти?

— Він же, певно, думає, що то — велика честь, — пояснив Мідяк, перевіряючи на гостроту свій фолчен.

— Діти-діти... — скрушно хитнув головою Вайлак. — Пам'ятаю, як ми сиділи в бастіоні під Альбігоном. Розваг було мало, і ми тоді викидали на пайку, хто зіб'є арбалетним болтом вражого прапороносця. Гарно було! Пригадуєш, Марте?

— Ну! Я тоді ще виграв пайку в Кульгавого, але він не хотів віддавати, казав, що той сам перекинувся. Та я добре пам'ятаю, як я тому дженджику поцілив просто межи очі! Бац! Він аж з коня навернувся!

Анджа захолов.

— А... чого ви їх так?

— А щоб не розмахували панським гонором. Дратує. І ще — мішень така гарна, здалеку видно, як поцілиш.

— Диви, Марте, як малого скрутило, — криво всміхнувся Вайлак. — Ну, та нема чого журитися — всі там будемо. Я тебе прошу, не забивай собі баки ратними подвигами — від того ще ніхто безсмертним не зробився. Е, ну гаразд, якщо ти тепер така велика птиця, не личить тобі в дранті виїжджати. Ходи, щось підберемо.

Голова підвівся і, махнувши Анджі, рушив до обозу. Там він покопирсався в котрійсь із підвід і дістав щось на зразок довгої шкіряної сорочки з нашитими зверху металевими колечками. Колечок, правда, трохи бракувало — якраз на рівні печінки, де була натомість пришита крива латка. Анджа уявив собі сумну долю попереднього власника обладунку і тяжко зітхнув. Сорочка була трохи завелика, внаслідок чого кожен його рух супроводжувався дратливим дзвоном.

Вайлак гмукнув.

— Дзеленчить. Ну, та нічого, будеш ворога відлякувати, як змія-гримучка. Ану, дай свій пассот... Е, хлопче, цієї залізякою нічого не простромиш... хіба будеш довго колупати. До того ж, закороткий він, як для кінного виїзду... Ану ж бо, що тут у нас? Ага! Осьо, тримай. Подужаєш?

Вайлак видобув з купи начиння меч-півтораручник із довгим руків'ям. Анджа взяв меча і спробував крутонути «зашморг». Всміхнувся, згадуючи, як під час навчання в Мідяка мало вухо собі тим «зашморгом» не відтяв... Півтораручник був значно важчим за пассот, але його вага компенсувалася хорошим балансом — здавалося, меч сам веде руку, а не навпаки.

— Почистити і погострити б його... А так нічого. Тим паче... — голова хитро примружився. — Цей меч зветься «байстрюк». Ні те, ні се, просто як ти, патлатий... А що сказав барон, з якого доброго дива він тебе прапороносцем покликав?

— Та сказав, що хоче перевірити мою вірність.

— Он як! Відколи це він почав тим перейматися? А хоча, зрештою... Він немолодий уже, спадкоємців нема. Та й не буде вже, либонь, після того очищення.

Вайлак зацікавлено зиркнув на Анджу.

— Значить, патлатий, барон зрештою може визнати тебе за спадкоємця. Ну, ти і вляпався, скажу я тобі...

— Та нічого такого він не говорив. Навпаки! Чули б ви його — лякав, погрожував лихою смертю...

Вайлак лише пирхнув.

— Хіба я не знаю старого? Мені він погрожує лихою смертю двічі на день. То в нього улюблений риторичний зворот.