Розділ «Прокляття»

— Ти мене що, на зло їй запросив?

— Аякже! Інакше навіщо ти мені потрібний? Ми їй, стерві, допечемо! Ми їй потерті в печінку наб’ємо... Ти в сні хропеш? Не бреши, хропеш, бач який вимахав! Ляжеш на підлозі, біля печі. Вона на печі спить, ти їй в обидва вуха хропи, бурлако! А я буду слухати й тішитися...

— Вибач, господарю. Не буду я в тебе вечеряти.

— Не голодний? Тоді вип’ємо! Щоб вона жовчю спливла...

— І пити не буду.

— І спати?

— І спати. У вас корчма в селищі є?

— Трактир у нас. Здоровенний!

— Ото в трактир і піду.

— Почекай! І я з тобою! А ти, клюко, їжака тобі під спідницю — ти чекай! Повернуся п’яний-бешкетний, битися полізу!

Судячи з виду господині, вона тільки про це й мріяла.

Вечоріло. Ліниво брехали собаки. Подекуди мукали корови, очікуючи доїння. Двоє чоловіків ішли по селищу: великий і маленький, бурлака і місцевий. Звернувши за ріг, зустріли хлопців-забіяк. Билися хлопці тупо й безглуздо. Один розмахувався, кректав, довго думав — і бив другого куди вцілить. Той розмазував кров по обличчі, гикав, якщо удар припадав під дих, і замахувався й собі.

За хлопцями спостерігала дітвора.

— Через що вони? — Нихон указав на забіяк.

Свіжачок знизав плечима.

— Ці? Відпочивають. Скоро за коли візьмуться.

— Без причини?

— Ну ти, брате, геть по довбешці гемцьнутий! Хто ж із причиною морду бити лізе? Із причиною добре дім підпалити! Або здохлого пса в колодязь...

Вони звернули за ріг.

— Ряшко, душе моя! Дай цмокну...