Розділ «Прокляття»

«Вічний Мандрівнику, ну чому — я? Чому — саме зараз?!»

— у мене відпустка, — наважився нагадати Мускулюс. — Із завтрашнього дня.

Серафим милостиво покивав.

— Розберешся з цим проклятим — і бігом у відпустку. Заслужив. А якщо виявиться, що марно чолом били... — лейб-малефактор прицмокнув від задоволення, поблискуючи очками-вишеньками. — Пом’яни їх незлим тихим словом. Щоб зайнятих людей від справи не відривали.

— Ми з дружиною разом збиралися! — у розпачі виклав малефік останній козир. — Вона вже з Чуриха сюди вилетіла. Наама не зрозуміє...

— А ти на мене пошлися, друже, — підморгнув лукавий старець. — Скажи: я тебе примусив. Вали все на нас із королем! Дружина зрозуміє, не сумнівайся. Вона в тебе розумниця, я в курсі...

Крекчучи, Нексус почав вибиратися з-за стола. Суха, схожа на пташину лапу долоня мало не змахнула на підлогу стопку книг в оправах із нільської шкіри. З-поміж гримуарів можна було чітко виокремити «Етичні парадокси вищого малефіціуму» Целтуса Масона й класичну працю «Диференціальне числення малефакторних упливів» Альбрехта Рукмайєра.

«Рука слави», що висіла на стіні, недбало скрутила дулю, даючи зрозуміти, що авдієнція закінчена.

Мускулюс із жалем окинув поглядом довгий стіл, установлений просто у дворі Юрася Ложкаря. Він устиг вшанувати і наваристу юшку, і печеного баклажана з часником, і м’ясну кулеб’яку — щойно з вогню, і підчеревину, вуджену на вишні. Під келих-другий слив’яночки ще можна було б...

Він суворо припинив зрадницькі думки.

— Шкварочку, майстре?

— Дякую, достатньо. Чи не час нам перейти до справи?

— Та воно, звичайно, так... — староста голосно зітхнув. — Я готовий.

Але ж і вигляд був у Юрася — кращих у гріб кладуть.

— Про вас я пам’ятаю. Пошліть кого-небудь по інших. Мені потрібні нащадки свідків. Головне, щоб пам’ятали розповіді пращурів про відомі нам події. Людей зо п’ять набереться?

Староста наморщив лоба.

— Кжиш Тесля, Маланка Невдала, Яшко-Сухоруб, — він загинав коряві пальці. — Брати-Сичі, ясний завусенець. І ще Брешка Хробачиха, куди ж без цієї гадюки... Гей, Мареку, ходи до батька!

Коли білявий Марек, одержавши докладні інструкції, помчав геть, малефік нахилився вперед, піймав погляд старости — і не відпустив.

— Це добре, що ми з вами самі залишилися. Ви ж бо теж не забули, що вам оповідав прапрадід?

— Прапрадіда я живого не застав. Прадід розповідав. А більше — дідо.