Розділ «Прокляття»

— Тоді роззуй вуха і слухай...

Прохання з Ясних Завусениців надійшло на найвище ім’я. Його вручили королеві разом з іншою щонайсуворіше відібраною кореспонденцією. Нечасто серед послань від монархів сусідніх держав, вірчих грамот послів і клопотань вельмож, чиї права виявилися поневажені, зустрічається така «слізниця»-чолобитна. Якщо вже боязкі селяни зважилися писати особисто королю, а пильні канцелярмейстри дали справі хід — отже, в проханні є важлива родзиночка.

Останній раз канцелярія так ризикувала, коли в Малих Валуях знайшли пряжку від сандалії Вічного Мандрівника. Пряжка, між іншим, виявилася справжньою: творила чудеса, полегшувала дальню дорогу і сприяла прочанам.

Його величність гумкнули з інтересом і заглибилися в читання. Опісля Едвард II близько години був замислений, їв фісташки. Нарешті король, просяявши, вигукнув: «О! Серафим!» — і, дзвякнувши в дзвіночок, велів слузі віднести листа Серафимові Нексусу. Із вказівкою розібратися й, виконавши, доповісти.

— ...ось, розбираюся. На, друже, почитай. Їхати ж тобі доведеться!

— Куди їхати? — оторопів Мускулюс.

— Не кудикай, дорогу закудикаєш, — суворо нагадав шкідник.

— Чи далеко? — поправився малефік.

— У ці ж таки Завусениці. Прокляття у них, розумієш!

— Прокляття? І хто ж їх, телепнів, прокляв?

Старець розвів руками на взір вуличного фокусника. Складалося враження, що він ось-ось повинен був дістати з капелюха незнайомця-проклинача, та передумав. Або фокус не вдався.

— Сивобородий Нихон. Сто років тому.

— Нихон? Дурниці! Він ніколи нікого...

— Знаю, отроче. Не проклинав. Ніколи, нікого, нізащо. А цих, як бачиш, прокляв. І якраз на Гур’їв день Нихоновому прокляттю сто років виповнюється. Поїдеш, зареєструєш у «Стару шкапу»...

«Старою шкапою» в лейб-малефіціумі йменували «Клятий звод» — перелік відомих Високій Науці проклять із зазначенням прямих і непрямих упливів, а також з базовими методиками зняття. У свій час Андреа мало не збожеволів, заучуючи: «На об’єкт, на життя об’єкта, на оточення об’єкта, на післясмертя об’єкта, на об’єктальну діяльність...»

— Швидше за все — дурня несусвітня...

— Звісно, дурня! — погодився Мускулюс. — І нема жодних причин туди їхати! Якби над селищем висіло справжнє прокляття, та ще й Сивобородого Нихона, — всі б давно звідти розбіглися. А якщо живуть — отже, брехня. Вигадали, теж мені...

— ...А з іншого боку, — мов ніде нічого, продовжив лейб-малефактор, і Андреа прикусив язика, — раптом там і справді Нихонове слівце виявиться? Га? Ти вдумайся: єдиний проклін Сивобородого! Такий випадок упускати не можна, друже. Вивчити треба, вникнути. Якщо воно досі діє — підгодувати манкою, під охорону взяти... Як коштовний раритет і пам’ятник Високої Науки.

Старець пчихнув від збудження.

— Їдь, їдь, отроче! Нема чого в столиці киснути!