Розділ «Прокляття»

— Ми вже якось самі...

— Як батькові рідному!

— Агов, Юрасю! Чого пику вернеш?

— Твій пращур таки водився з ним, з отим чарівнищем!

— Хотів чужою бородою медку загребти?

— Ходімо, пане малефіку, — Юрась Ложкар, староста Ясних Завусениців, зірвав картуза, зім’яв його в кулаку й погрозив зрадникам-землякам: ото задам я вам, мерзотникам язикатим! — Пообідаємо, а там і допит учинимо, на сите черево. Ох, Повзуча Благодате, урятуй-збережи! Люди правду кажуть: з мого прапрадіда лихо почалося. Теж Юрасем звали, шалапута. Себто, це мене — теж... Отже, мені першому й відповідати. Ходімо, он вона, хата — недалечко...

Малефік посміхнувся.

— Я й не сумнівався у вашій добрій волі, пане.

Він би ніколи в житті не знав, що є таке селище. Але бувають люди, яким не можна відмовити. Називаються ці люди: начальство. А воно, начальство, таке вже безпосереднє...

— Заходь, друже! Сідай. Почекай хвилинку, я зараз...

У столиці давно перевелися самовпевнені дурні, які могли б купитися на добродушно-ласкавий тон Серафима Нексуса, лейб-малефактора Реттії. Ще б вони не перевелися! Щойно-бо почнеш поводитися з привітним дідком запанібрата, влаштуєш інтрижку за його згорбленою, старезною спиною — то й не помітиш, як підеш гуляти вперед ногами.

Андреа Мускулюс самовпевненим дурнем не був. До головного шкідника королівства він досі ставився поважно й трепетно. Навіть знаючи, що старий до нього прихильний — а все одно трепетно. Тому він тихо присів у «гостьове» крісло й затамував подих — щоб, боронь Нижня Мамо, не потривожити зайнятого важливою справою Серафима.

Крісло робили лейб-малефактору на замовлення. Від ніжок до спинки волхви-червонодеревці оснастили меблі безліччю магомеханічних пристроїв. За найменшої погрози на адресу господаря будинку відвідувача умиг ока зв’язали б — або й умертвили дюжиною вишуканих способів. Залишитися стояти? — але це означало б виявити недовіру й таким чином образити чутливого старця. Уже краще в крісельце, краще перетерпіти.

Хіба ж уперше?

І начальству приємно, силу волі загартуємо.

Серафим Нексус був поглинений творчістю на благо престолу. Він викладав на таці з рунованого срібла «висячку» — напрочуд складний екзанімарний візерунок відтермінованої дії. На столі перед старцем красувалася справжнісінька виставка кришталевих склянок із «веселою потертю» — подрібненими нігтями, волоссям і мозолями об’єкта. Нексус зачерпував усе це зі склянок порцеляновою ложечкою, змішував компоненти лише в йому відомих пропорціях, пересипав суміш у мініатюрну бронзову лійку, плював туди — і виводив черговий фрагмент візерунку.

— Іще одне, останнє вже закляття!.. — наспівував лейб-малефактор, морщачи лоба.

Незабаром старець надійно закріпив новонароджене заклинання гомеостазису й умив руки.

— Тепер доля графа Івентуса цілком у руках його сіятельства, — із блаженною посмішкою повідомив він Мускулюсу. — Не буде таким підступним — проживе довге й, хе-хе, щасливе життя. Якщо ж виявиться нерозсудливим... Пошкодувати про це він устигне, а надолужити — навряд. Втім, у гробу я бачив цього графа. Знаєш, отроку, навіщо я запросив тебе?

— Ні, пане лейб-малефакторе!