Розділ «Прокляття»

— Ну, то що, майстре? Вивітрилося?

Староста майже без надії заглянув в обличчя Андреа Мускулюса: знизу вгору. Не дочекавшись відповіді, він дістав з-за пазухи картату хустку завбільшки з полковий прапор, зняв картуза — і заходився старанно промокати зіпрілу лисину. Блискуча, гладка, оточена ріденькими прілими волосинами, лисина співчуття не викликала.

Мода на хустки з’явилася в столиці рік тому. Почалося все із заїжджого нобіліта — чепуруна, знавця поезії й затятого дуелянта Раймонда Д’Естанора. Ні, в Реттії й раніше цей предмет туалету був у пошані! Але лише після Д’Естанора почали носити не одну, а цілу колекцію хусток. За поясом, у кишенях, за обшлагами рукавів; з мереживами й без, лляні й батистові. Пізніше, коли ця мода неабияк поширилася, хустки почали пов’язувати ще й на шию.

Франти сперечалися, що красивіше: «вузол повішеника» чи «мертвий вузол»? Офіцери-кавалеристи з піною на губах доводили, що правильно зав’язана хустка захищає шию від шабельного удару.

Дехто вірив.

Однак староста Ясних Завусениців, селища ложкарів, нічого не знав про примхи столичних модників. Тим паче, хустка в селищі була лише у нього, і він цим заслужено пишався.

— Так одразу й не визначиш, — Мускулюс вирішив, що витримав достатню паузу. — Проклін, пане, штука тонка. Обплутає павутинкою, а тоді й з’ясовується, що та павутинка міцніша за сталеву! Не хто-небудь, а сам Нихон клав. Великий Нихон!

Тяжкі зітхання ложкарів слугували красномовною відповіддю. Навколо їх зібралося зо двадцятеро. Стояли мовби оддалік, у розмову не встрявали, але ловили кожне слово. Здавалося, в яснозавусенців ось-ось відростуть стоячі вовчі вуха — щоб краще чути.

«Серед білого дня роботу занедбали? — в’яло здивувався малефік. — Несхоже на селян. Та ще й на початку осені! Селянам у таку пору голову підняти ніколи...»

— Дослідити треба, — виснував він. — На те і приїхав: очити. Себто, навіч упевнитися. Астрал просвищу, малефактурку пощупаю. Тонкі збурення, те-се... Але найперше — опитування свідків.

Староста зойкнув від здивування.

— Свідки? Які ще свідки?! Померли всі давно. Прокляттю сто років в обід... Тобто, завтра цілісіньке століття сповниться.

— Ювілей, виходить, — посміхнувся високий гість.

— Увілей, ага. Де ж я вам свідків... Чи оживляти будете?

— Оживляння мерців — не мій профіль. Я малефік, а не некрот, — сухо повідомив Мускулюс. — Зате прокльони — це якраз по мені. Нащадки свідків у селі є? Ну, онуки, правнуки?

— Ясний завусенець, є...

Староста раптом почав мимрити, зробившись підозріло недорікуватим. Очка його, схожі на недоспілі ягоди аґрусу, неспокійно забігали.

— Ба, якого ж рожна вони вам розкажуть? Онуки ці?! Все, що було, давно загуло! Де правда, де байки — не розбереш...

— Нічого, розберуся! — запевнив Мускулюс. — Чи ви хочете, щоб я викликав сюди свою кохану дружину? І вона налаштувала проти себе півцвинтаря, щоб отримати покази з перших вуст? Моя Номочка це може. Запросто!

— Кохану не треба, — попросили з юрби.