Розділ «Прокляття»

— От же!.. — сусід витріщився на яскраву обновку. — Так це шаль, Юрасю! З виторгу купив! Гарна річ, купу грошей віддав...

— Навіщо тобі шаль? Носа втирати?

Сусід натягнув віжки, зупиняючи кобилку.

— Ні, Юрасю, — суворо сказав він. — Носа я й рукавом утру. А шалика я дружині везу. В подарунок. Негоже з ярмарку порожняком вертатися. Ми, виходить, шаль, а нам, виходить, шана й повага. І ця... як її?..

Він зробив вигляд, що пригадує.

— Любов! Любов, брате, її у віконце не кинеш!

І гаркнув на коня, ніби страшенно квапився:

— Н-но, мертвецька! Воруши копитами!

Проводжаючи сусіда поглядом, Юрась почував, як настрій стрімко псується. У душі закопошилися бридкі черв’яки. Виразно уявилося: ранок наступного дня, двір, відкрита труна на чотирьох табуретках... У труні — він, Юрась Ложкар. Гострий ніс, сині щоки. Дружина виє — прикидається, що вбита горем. Чужі діти тайкома жують поминальні калачі.

А гад-сусід розпинається над домовиною:

«Любов, це вам не йорж начхав! Спи спокійно, дорогий Юрасику!..»

Від надміру почуттів він штовхнув ногою баклуші. Згадав, що бив ті баклуші сам, а шкурила й полірувала дружина — і геть засмутився. Бажаючи повернути душі спокій, Юрась вийшов на вулицю. Ось, звичне життя-буття. Малеча з бруду чортиків ліпить. Спить у калюжі порося. Навпроти, за своїм тином, баба Сичиха в городі порається.

— Бабусю! А дайте, допоможу!

— Іди геть, нелюде! Осоромити хочеш?

— Ну, що ж ти так, бабко! Я ж від чистого серця!

— Зроду в тебе серця не було, мерзотнику! Іди геть, бо каменем кину!

— Бабулечко!.. не губіть...

Біля тину переступав з ноги на ногу Фіца Сич, бабин онук. П’яниця й шалапут, Фіца якщо й відвідував бабку, то тільки щоб набити черево на халяву. І крав знадвору все, що погано лежало — продавати заради випивки.

— Хмільний? — суворо поцікавилася Сичиха, з кректанням розгинаючи спину. — Залив очі спозаранку?

— Тверезий, бабулю...