Розділ шостий[1]

— А ви ще принюхайтеся.

Орлов нахилився до вбитого і відчув якийсь дуже знайомий запах, змішаний із запахом горілки.

— Боюся помилитися, але схоже на часник.

— В тому-то й річ, — зблиснули очі Аблаутова. — Після того, як цей селянин привіз у замок Венчеслава харчі, він зайшов до сторожа. Там випив і закусив салом з часником. Напевно, опир довго очікував на жертву, а коли нарешті вона втрапила до його рук, то він не зміг напитися її крові. Адже загальновідомо, що опирі не люблять часнику. Чи то він руйнує структуру їхньої крові, чи тут щось магічне, чаклунське. Зрештою, зараз це не має значення. Так от, коли опир спіймав жертву і нахилився над нею, то несподівано почув запах часнику і просто сказився. Така можлива картина цього злочину. Бачите, навіть укус є на шиї цього нещасного, але неглибокий… Мда, дванадцять ножових ран…

Почувши слова «дванадцять ножових ран», Орлов пригадав поліцейського, прибитого ножами до кухонних дверей у квартирі коханки генерала Шеншина.

— Може, це знову вона?

Аблаутов задумався.

— Я думаю — не вона, а він, адже цей селюк заходив у вітальню після того, як привіз продукти, і з вітальні вони вийшли разом з Венчеславом. Потім Венчеслава не було десь з півгодини, а може, й більше. І після цього він з’явився одночасно зі сторожем. Отже, не виключено, що Венчеслав очікував на свою жертву біля хвіртки в цегляній огорожі, там, де потім і був знайдений цей чоловік. Коли Венчеслав з ним попрощався, то знав, що селянин ще тверезий і від нього не смердить часником, а коли напав, то розлютувався і вбив. Хоча не виключено, що існує ще кілька опирів, окрім Венчеслава та тієї жінки…

Орлов і Аблаутов разом вийшли з поліцейської дільниці.

— Сергію Олексійовичу, ви довго будете у Петербурзі?

— Хотів допомогти вам у викритті Венчеслава, думав, що на це вистачить днів зо два, а тут свідками цього страшного випадку в поїзді виявилися лише ми з Кримським-Корсаровим і Буревим. Тож нас і попросили поки що залишитися тут.

— Ви зупинилися у Венчеслава?

— Ні, ми зупинилися у квартирі Інни Іванівни. Вона має тут невеличке, але дуже затишне помешкання.

Аблаутов уважно подивився на Орлова і сказав:

— Вам доведеться пожертвувати цим затишком і перебратися на кілька днів до Венчеслава. Більше того, ви повинні допомогти мені познайомитися з Венчеславом, щоб я і надалі міг відвідувати його замок і брати участь у нічних дискусіях.

— Та ради Бога, Богдане Івановичу! Тут немає жодної проблеми.

— От і домовилися. Завтра я вам зателефоную по обіді. Схоже, опирі не дадуть нам занудьгувати…

«Троянда почала сохнути», — ця думка спалахнула у мозку Венчеслава, наче блискавка, і він почав уважно оглядати трояндовий кущ. І справді, краї листочків почорніли, але решта була ще зелена. «Це — початок кінця, — продовжував пульсувати мозок. — Але, можливо, троянда почала чорніти через те, що померла Крістіна і щось порушилося у моєму давньому чаклунстві? Але що?!»

Венчеслав стояв біля вікна і робив вигляд, ніби дивиться у нічний двір. Позаду нього дискутувало добірне панство, але Венчеслав сьогодні до нього чомусь усе ніяк не міг приєднатися. Щось йому заважало. І раптом його щось нестримно потягло у коридор. Він підвівся і вийшов з вітальні. На вікнах темного коридору висіли важкі гардини, а з глибини його палали червоними вогнями чиїсь очі. Венчеслав зрозумів, що це жінка, яка у цій суцільній темряві бачить так само добре, як і він. Він підійшов до неї, поцілував руку і сказав:

— Перепрошую, що змусив чекати. Прошу до мого кабінету.