Розділ шостий[1]

Майже всі чоловіки були зі зброєю. Першим за Венчеславом у морок рушив Орлов. Сходи лише до половини були освітлені електрикою, а далі Венчеслав взяв смолоскип і вже ним освітлював дорогу до підвалу. Андрій Бєлий і Микола Гумільов вели попід руки переляканого до смерті Мстислава Кузьмича проти його волі. Скоро вони увірвалися до однієї з освітлених свічкою кімнат підвалу. Картина, яка постала перед ними, змусила всіх здригнутися. На кам’яному столі лежав скорчений, закривавлений, оголений нижче пояса мертвий Морозов, а з розбитого вікна, яке знаходилося трохи вище поверхні землі, у кімнату залітав сніг і вже не танув на викривленому од передсмертного жаху обличчі Морозова.

— Що тут сталося? — допитувалися Бєлий і Гумільов у зіщуленого Мстислава Кузьмича, який тремтів і цокотів зубами від страху, а Орлов і Венчеслав тим часом уважно розглядали тіло Морозова. Відразу було видно, що юнакові перегризли горло і висмоктали всю кров.

— Що тут сталося? — владно і голосно запитав Венчеслав у Мстислава Кузьмича. Ніхто з присутніх ще не бачив його таким схвильованим. — Розказуйте все, ви тут у безпеці.

Мстислава Кузьмича посадили на лаву, а Морозова прикрили його власним одягом. Мстислав Кузьмич уже істерично плакав:

— Я його любив! Боже, як я його любив!

Але владний голос Венчеслава перебив його:

— Я повторюю своє запитання: що тут сталося? Хто вбив Морозова?

І, перш ніж Мстислав Кузьмич встиг відповісти, наказав двом слугам оглянути місцевість довкола замку, а потім знову звернувся до Мстислава Кузьмича:

— Ми вас слухаємо!

— В останні дні він уникав мене, але сьогодні я випросив у нього це побачення. Я хотів зрозуміти, що сталося. Це було схоже на розрив наших стосунків. І він підтвердив, що хоче цього розриву. Я благав його подумати. Ми спустилися у цей підвал, щоб нам ніхто не завадив поспілкуватися… Я обняв його, але несподівано побачив у його очах подив. Я озирнувся: притиснувшись до скла, на нас дивилося чиєсь чорне, майже тваринне обличчя. Я сказав Морозову: «Не бійся! Це, мабуть, сторож чи двірник…»

Але цей потворний чоловік одним ударом руки вибив вікно і ввалився до кімнати. А потім вчепився спочатку в моє волосся, а потім у волосся мого хлопчика. Обличчя, страшнішого за це, я не бачив ніколи. А головне — його зуби, гострі, наче у тигра. Морозов ще встиг прошепотіти поблідлими губами: «Ось і моя смерть прийшла! Нарешті!»

І відразу після його слів цей звір випустив мене з рук і вп’явся в горло Морозова своїми страшними зубами, — Мстислав Кузьмич знову заплакав. — Я побіг, щоб покликати когось на допомогу, але було пізно…

Василь Бакулін поклав револьвер у кишеню і сказав:

— Опир знаходиться або у замку, або — недалеко від нього, і якщо ми зараз його не знайдемо, то потім буде пізно. Давайте розділимося: частина людей огляне підземні приміщення, а частина — місцевість довкола…

Автомобіль різко загальмував біля воріт замку, і не встиг він ще зупинитися, як з розчахнутих дверей вистрибнув Буревий і побіг повз ошелешеного сторожа до вхідних дверей замку. Побачивши там Венчеслава і Орлова разом з нечисельною групою чоловіків, він зупинився.

Венчеслав простягнув йому руку:

— Борисе Миколайовичу, що з вами? Чому ви так біжите?

Буревий махнув у відповідь на це рукою і схвильовано запитав:

— Де Морозов?!

Орлов подивився на нього широко відкритими очима: