Розділ шостий[1]

— Так, Венчеславе, я хотіла поговорити з тобою про нашого сина, — і вона приклала його руку до свого живота.

І вдруге за вечір Венчеслав розгубився. Він слухав Єлизавету, яка розповідала про своє життя після тієї фатальної ночі на балу, і з жахом думав про долю дитини, яку має народити ця жінка, — дитину, зачату від батька-опиря і виношену матір’ю-опирицею. Венчеславу стало страшно. А Єлизавета тим часом з такою любов’ю продовжувала говорити про майбутнє дитя, що, здавалося, вона напевно знає — це буде повноцінна людина, а не жахлива потвора-опир.

— Тепер, коли ти вже вільний, ми можемо побратися і жити разом, — Єлизавета продовжувала з ніжністю тулитися до Венчеслава.

— Люба, як ти гадаєш, чому я одружився на жінці, якої не любив?

Єлизавета уважно і насторожено подивилася на Венчеслава.

— Через те, що я опир, — продовжував Венчеслав. — І ти добре знаєш, яке небезпечне і важке життя опиря. Вдень я безпорадний і мені самому потрібна людина, яка захищатиме мене під час сну. Досі такою людиною була Крістіна. Тепер її немає і я мушу знайти іншу жінку, яка робитиме те саме. Живучи разом, ми не зможемо захищати одне одного, і тому я раджу тобі знайти чоловіка, який надійно захищатиме тебе і нікому не видасть твоєї таємниці. Мені важко це говорити, але так розпорядилася доля. Єдине, що я можу пообіцяти: тобі і нашому синові я всіляко допомагатиму…

Венчеслав говорив тихо і переконливо. І Єлизавета, яка всім своїм жіночим єством розуміла, що тут щось не так і за його словами криється якась велика неправда, все ж вголос погоджувалася з ним. А потім, всупереч всім Венчеславовим словам, раптом прошепотіла:

— Я хочу тебе, чуєш? Хочу!

Вона обняла Венчеслава, притулилася до нього. Зблиснуло дві пари палаючих очей, і за якусь мить, вже у солодкому забутті, двоє опирів забули про всіх і про все…

… У вітальні було багато гостей, і Вероніка, вже у траурній сукні, вийшла привітатися до них. Сьогодні у їхньому замку Василь Бакулін читатиме нові вірші, і всі з нетерпінням очікували на це. В зручних кріслах і на диванах сиділи Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Філософов… Вероніка не повірила власним очам, але вони мирно сиділи на одному дивані поряд з В’ячеславом Івановим та його дружиною Лідією Зинов’євою-Аннібал. Трохи позаду них сидів, зіпершись рукою на підвіконня, Іванов-Разумник, далі — Федір Сологуб з Ніною Чеботаревською, які чи не вперше сьогодні після весілля з’явилися разом на люди. Молодий Микола Гумільов, щось шепотів на вухо Осипу Мандельштаму, а Анна Ахматова з лукавою посмішкою поглядала на присутніх. У червоній косоворотці, наче вогненний стовп, світився Микола Клюєв… Були тут і москвичі — Сергій Орлов з Інною Каменською, Костянтин Макшельмонт, Владимисл Гордасевич, Сергій Ляхов… У вітальні не було лише Венчеслава, зникнення якого зараз дуже хвилювало Вероніку. На літературних вечорах у замку завжди головував Венчеслав, але цього разу він домовився про головування з Олександром Блоком і той не відмовився.

Але не про головування на сьогоднішньому вечорі думала Вероніка, а про свої взаємини з Венчеславом. Саме тепер вітчим мусить нарешті все вирішити і визначитися з їхнім одруженням. Дівчина не помітила, як Бакулін підійшов до стола і почав читати вірші. Не чула вона й оплесків, які час від часу лунали у вітальні. Вона отямилася лише тоді, коли всі підвелися. Вероніка відразу зрозуміла: віддали данину пам’яті її матері. Біля неї почувся чийсь жіночий шепіт:

— Траур і печаль зробили її ще гарнішою, аніж раніше…

Бакулін знову читав вірші, і всі уважно слухали. Несподівано Вероніка, відчувши на собі чийсь напружений погляд, озирнулася. Це був чимось засмучений Морозов. Вона йому підбадьорливо посміхнулася, а потім знову повернулася обличчям до Бакуліна. Коли за якийсь час дівчина знову озирнулася, то вже у дверях побачила спину Морозова, якого Мстислав Кузьмич тяг за собою у коридор.

Бакулін читав вірші зі своєї ще невиданої книжки, і у залі всі знали, що ці вірші — відголос його роману з Інною Іванівною. Вірші були цікаві, асоціативні й шокували своєю відвертістю. Вероніка заслухалася…

Скільки це тривало? Хвилин двадцять? Може, з півгодини? А може, більше? Отямилася вона разом з усіма, коли у вітальні почувся крик смертельно переляканої людини:

— Рятуйте! Рятуйте!

Всі посхоплювалися, але, підбігши до дверей, застигли на місці. Посеред коридору стояв закривавлений Мстислав Кузьмич. Він кричав і показував пальцем назад:

— Там опир! Опир! Ви чуєте, опир!

У Вероніки похололо у грудях. Всі подивилися туди, куди показував пальцем Мстислав Кузьмич. Кінець коридору і сходи ховалися у моторошній темряві. І цієї миті почувся голос Венчеслава:

— За мною!