Розділ шостий[1]

У кімнаті було тепло… Камін був скоріше задля краси, аніж для тепла. У замку прекрасно працювало парове опалення. Венчеслав засвітив лампу з зеленим скляним абажуром, присунув крісло до каміна, поряд з яким вже сиділа молода жінка, і, вдивляючись у її обличчя, запитав:

— Чим я вас так прогнівив?

— Чому ви вчора мене не впустили до замку?

Від несподіванки Венчеслав завмер. Його вже давно було важко чимось здивувати, але тут розгубився. Отже, це вчора від Єлизавети наставник захищав його сина, а це означає, що саме від неї, такої красивої й молодої, йшла небезпека. Ця жінка і є опириця, і саме її він, Венчеслав, мусить сьогодні знищити, якою б нелюдською силою вона не володіла, а в тому, що вона такою силою володіє, він вже не сумнівався. Венчеслав поглянув на красуню і тихо, з приємною посмішкою запитав:

— Невже я схожий на людину, яка може зачинити двері власного замку перед такою красунею, як ви?

— Венчеславе, не лукавте зі мною! Я хочу знати, чому вчора мене не впустили до вашого замку?

Отже, вона була впевнена в тому, що має всі права заходити до його замку без перешкод і тоді, коли цього захоче. Венчеслав запитав:

— Вам вже, мабуть, відомо, що у мене померла дружина, але я через хворобу не зміг бути навіть на похороні. Тому мої друзі-маги і охороняли мій дім. Надійно охороняли!

— Тепер я зрозуміла, це було пов’язано не зі мною, а з тобою, — в її голосі з’явилися ліричніші нотки. — І мене не впустили лише тому, що ти хворів.

Венчеслав зрозумів, що жінка йому повірила, але чому вона вважає, що він її має боятися або взагалі думати про неї? Венчеслав ще раз уважно подивився на свою гостю і раптом впізнав її:

— Єлизавето! Люба моя, рідна! Я знаю, що невартий навіть твого мізинця… Але пробач мене, я не впізнав тебе відразу — ти дуже змінилася. Ні-ні, не в гірший бік… Скільки ж разів я згадував про тебе, скільки разів ти поставала в моїй уяві — свіжа, ніжна, усміхнена і йшла мені назустріч… — Венчеслав усе говорив і говорив… Він пригадував, як познайомився з Єлизаветою, як потім зустрівся з нею на балу, як того фатального вечора спокусив її і як потім карався цим.

Коли Венчеслав підвів голову, Єлизавета побачила на його щоці кілька скупих чоловічих сльозин, які чи не найбільше переконали її в тому, що Венчеслав її справді любить. Вона чудово розуміла, що Венчеслав — опир, набагато дужчий за неї, і за великого бажання він міг би її легко знищити, але замість цього плаче. Звідки їй було знати про те, що щирість і справжність сліз ніколи не пов’язані з першопричиною, яка їх викликала. Першопричини завжди значно глибші. Венчеслав двічі бачив Єлизавету. Першого разу — до свого нещастя, вдруге — коли вже став опирем. Він пригадав, як осатаніло біг за Єлизаветою того вечора по саду, як наздогнав її, як цілував і як усе ніяк не міг припасти до дівочого горла, аби напитися крові, — довкола були люди. Яка страшна поетична метафора: він, неживий, бігав за живою…

— Венчеславе, ти кажеш, що шукав мене тоді, але чому ж не знайшов? Чому ти мене покинув, чому?! — Єлизавета схвильовано вдивлялася в обличчя Венчеслава.

І у відповідь на її схвильованість і ніжність його очі також запалали червоним вогнем:

— Я настільки тебе любив тоді, що забув про все на світі, а головне, я забув про те, що я — опир, а потім було вже пізно…

Вона заплакала, підвелася з крісла, підійшла до нього ззаду і притиснулася щокою до його спини:

— Тепер ми однакові, ми — опирі, а отже, тепер можемо жити разом. Коли я почула про смерть твоєї дружини, то відразу вирішила прийти до тебе…

Лише зараз Венчеслав повною мірою осягнув, яка небезпека чигала на його сина вчора.

— Але насамперед я хочу поговорити з тобою про сина.

Венчеслав здригнувся: «Звідки вона знає про мого сина?»