Розділ шостий[1]

— Максиміліане Олександровичу, ми вже у столиці, поїзд далі не поїде!

— Я не можу піти. У мене тут — речі Бестужева і його одяг, а сам він кудись зник. Мушу його дочекатися…

Їхню розмову перервав крик провідника в коридорі. Кримський-Корсаров побіг туди і крізь відчинені двері туалету побачив спочатку свій розкішний східний халат, подарований вчора Бестужеву, а потім його закривавлене безголове тіло, яке застрягло у розбитому вікні. Кримський-Корсаров підійшов до вікна і втомлено закрив очі. Коли він їх відкрив знову, то побачив на пероні жінку зі свого сну, ту, що вбила дружину і служницю генерала Шеншина.

Її поява була настільки несподіваною, що Кримський-Корсаров на якусь мить розгубився, а коли отямився, то гукнув Буревого, який вже розмовляв з поліцейським. Той підбіг до нього.

— Ви бачили жінку, яка щойно тут пройшла? З таким блідим обличчям?

Буревий уважно подивився довкола. На ще темному пероні, окрім поліцейських, що вже оточили вагон, нікого не було.

— Вона щойно пройшла. Я її бачив! Бачив!

Але Буревий лише руками розвів…

Крістіна захворіла в дорозі на дифтерит і вже у селі померла. Ця звістка прийшла через два дні після її від’їзду. Поховали Крістіну без Венчеслава, якому лікарі заборонили їхати на похорон, оскільки стан його здоров’я значно погіршився.

На похорон з’їхалося багато людей — родичів, знайомих, друзів, постійних відвідувачів їхніх нічних дискусій. Вероніка плакала, але разом з тим відчувала полегшення від того, що її постійне і давнє суперництво з матір’ю закінчилося так несподівано швидко. Венчеслав також зітхнув вільніше, адже Крістіна не знала про його минуле і лише тепер він міг привезти власного сина з-під Москви і досхочу поспілкуватися з ним. Син — це, мабуть, було єдине, за що Венчеслав дякував долі, та ще скарби Вельфів, які надійно зберігалися в замку Венчеслава і повинні були залишитися у спадок синові. Венчеслав вже залишив заповіт, який зберігається у нотаріуса.

…Тоді, після тієї фатальної дуелі, до Венчеслава приїхав його колега, білий маг Герман Шин. Він пообіцяв виховувати його сина як власну дитину, оскільки вже наперед подивився його долю. І справді, після несподіваної смерті Хельге і приїзду хлопчика до Росії брати по ордену не залишали Венчеславового сина. Вони приїздили до нього по черзі, і кожен з них залишався у маєтку на рік, займаючись не лише вихованням хлопчика, а й господарством Венчеслава. Ніхто в маєтку не знав, звідки з’являлися ці дивні люди, але всі корилися їм, поважали їх і навіть боялися. Здавалося, що вони можуть все, та що особливо дивувало — їхні здібності до мови. Вже надвечір другого дня кожен з них вільно говорив з селянами російською, хоча в день прибуття не знав жодного слова. У це було важко повірити…

Венчеслав сидів мовчки і дивився на сина, який спав. Сьогодні юнака привіз черговий наставник. Зустрівши сина, Венчеслав побачив у його очах таку любов, що йому стало страшно: а що, як він захоче залишитися і все з’ясує. Це буде для дитини катастрофою. Гіпнотизувати сина Венчеслав не хотів, та й, крім цього, він знав, що хлопець навчений магії братами по ордену. Отже, чим раніше він поїде назад, тим краще буде для всіх.

Несподівано Венчеслав відчув якусь незрозумілу тривогу. Що може загрожувати його синові у замку, адже він, Венчеслав, тут? Всемогутній, всезнаючий! Він підвівся і, прислухавшись, почув прискорені кроки синового наставника, які стихли біля дверей. Венчеслав хотів вийти з кімнати і відчинив двері, але зразу відсахнувся. Просто перед його дверима на підлозі була намальована крейдою величезна правильна пентаграма. Венчеслав зачинив двері і визирнув у вікно. На подвір’ї стояв зосереджений наставник його сина і концентрував довкола себе монотичну есенцію, аби оточити замок астральним полем. Невже і він відчув якусь тривогу? Венчеславу стало приємно: з таким могутнім магом його синові нічого не загрожує. Але з пентаграми він зрозумів: наставник захищав його сина від якоїсь дуже великої небезпеки. За якийсь час у двері Венчеслава постукали. Це був наставник.

— Ти відчув щось недобре, брате? — запитав Венчеслав.

— Дякую, що захистив мого сина.

— Я відчув, що побіля вашого замку знаходиться опир, і відразу намалював захисну пентаграму біля дверей.

— Але жоден опир не може увійти до замку!

— Цей, а точніше, ця — зможе! Вона має запрошення від вас.

— Це неможливо! Я ніякої опириці не запрошував сюди!

— Я повторюю, вона має запрошення від вас.