Розділ шостий[1]

— А ви звідкіля про це знаєте?

— Його треба рятувати! Йому загрожує смерть! Я приїхав його попередити!

— Заспокойтеся, Борисе Миколайовичу, Морозову вже нічого не загрожує, — тихо промовив Венчеслав. — Принаймні на цьому світі!

Буревий прикрив очі долонею:

— Я не встиг! Запізнився…

З’ясувалося, що сьогодні вранці він бачив моторошний сон, в якому опир висмоктував кров з Морозова. Небесна інформація була відразу прочитана і розшифрована мозком Буревого, але він запізнився.

… Нарешті чоловіки повернулися до вітальні. Всі тепер говорили лише про опирів, причому говорили так, наче щодня мали з ними справу і ніби це було таке ж явище, як голубі очі чи біле волосся. Але це тривало недовго. Несподівано з’явився поштар, який приніс телеграму Василю Бакуліну. Вона була з Москви і сповіщала про те, що застрелилася поетеса Неллі Леонова. Схвильований Бакулін відкланявся і відразу поїхав на вокзал. Він ще встигав на ранковий поїзд. Владимисл Гордасевич замовив Москву, і йому повідомили, що Неллі застрелилася з револьвера, подарованого їй Бакуліним.

Орлов відразу знітився. Він пригадав, як попереджав Бакуліна, повертаючи йому револьвер, про те, що таких подарунків робити не можна. Рано чи пізно зброя стріляє. Це повідомлення, як сіль на рану, подіяло і на Інну Іванівну. Вона підійшла до чоловіка і почала вимагати, щоб вони негайно повернулися додому, у свою петербурзьку квартиру. Але Орлов, добре розуміючи стан дружини, все ж не міг цього зараз зробити. Він відчував, що всемогутнє, безжальне зло десь тут, поряд, і відступати не можна.

Інна Іванівна, образившись на чоловіка, попросила молодого прозаїка Сержа Саудландера провести її, і він з радістю погодився, зрозумівши, що життя дало йому шанс увійти до еліти російської літератури саме цієї ночі. Борису Буревому також не хотілося далі залишатися у замку. Він дуже карався тим, що запізнився і не встиг попередити Морозова, тому й приєднався до Інни Іванівни та Сержа Саудландера. Вони вийшли з замку і сіли в автомобіль Рєпіна, який погодився їх підвезти.

Тим часом Інна Іванівна, вдивляючись у юне симпатичне обличчя Сержа Саудландера, думала про те, що його захоплення викликане не її жіночими привабами, а тим ореолом слави довкола неї, тією легендою й таємничістю, які оточували її, ніби вуаль, кілька останніх років. Що ж, подумала вона, нехай, минатимуть роки, а чоловіки все закохуватимуться, можливо, вже не стільки в мене, скільки в мою славу. І бездарний Серж Саудландер, який так вірить у мене, теж залишиться в історії цієї літератури лише завдяки моєму ліжку…

А Буревий, сидячи поряд з Інною Іванівною і Сержем, переказував їм свій химерний сон про опирів, та раптом, урвавши себе на півслові, він схопив Рєпіна за руку і майже загробним голосом наказав:

— Зупиніть авто!

Рєпін загальмував:

— А тепер трохи назад! — знову наказав Буревий.

Машина від’їхала назад, і у світлі автомобільних фар вони побачили великий чорний автомобіль. Рєпін зупинив автомобіль.

— Не гасіть фари, — сказав Буревий, виймаючи на ходу револьвер. Він вистрибнув на дорогу і підійшов до порожнього чорного автомобіля, а потім почав уважно оглядати його бампер. Підбіг і Рєпін.

— А ви знаєте, чому мій одяг був сьогодні мокрий, коли я приїхав до замку? — запитав він у Рєпіна і, не чекаючи відповіді, сам відповів: — Тому, що я опинився у річці саме через оцей автомобіль. Так, це, без сумніву, він! Автомобіль, який нас таранив. Хм, і стоїть так, щоб машини, які їдуть повз неї, не помітили слідів аварії… — А про себе подумав: «Людина, яка хоче мене вбити, була і зараз, мабуть, знаходиться у замку…»

Інна Іванівна підійшла до автомобіля у супроводі Саудландера і запитала:

— Чому ви так вирішили, Борисе Миколайовичу?

Буревий чемно посміхнувся, але нічого не відповів. Рєпін зазирнув у машину і уважно все оглянув. Буревому здалося, що він там щось знайшов: