Розділ шостий[1]

— Так, шукають втеклого каторжника, але наш вагон вже перевірили.

Селянин, побачивши солдатів, які йшли по перону вздовж поїзда, з благанням у голосі звернувся до Єлизавети:

— Не кричіть, панянко, не кричіть! — А потім дістав з кишені наган і притулив до її живота. — Не рухайтеся! Я зараз повернуся і піду, а ви мовчіть!

Єлизавета тихо прошепотіла:

— Я не кричатиму, не бійтеся.

Селянин, ніби виправдовуючись, сказав:

— Я не вбивця, не злодій…

— Що — політичний?

— Та ні, контрабандист! Ти не бійся, панянко! Я зараз піду!

Єлизавета несподівано нахилилася і щось почала злякано шукати у снігу.

— Що ти там робиш?

— Та ось перстенця загубила, золотого.

— Пусти, я пошукаю. Я звик до темряви, — і контрабандист, забувши про все, нахилився до рейок. Єлизавета схопила його ззаду за волосся і коліном притиснула до колії. Розгубившись, чоловік спробував повернути голову, але гострі зуби Єлизавети вже впилися у його горло. Потім, вже мертвого, вона без особливих труднощів підняла його і кинула на рейки. Перший поїзд, який сьогодні проїде по цій колії, розчавить цього йолопа, — подумала, криво посміхаючись, Єлизавета і заховала до кишені наган вбитого контрабандиста. Потім вона знову пролізла попід вагоном і швидко піднялася у вагон.

Нарешті сніг розчистили і поїзд рушив. Єлизавета уважно спостерігала за коридором, стоячи у тамбурі: щойно там з’явився чоловік у екзотичному халаті і рушив до туалету. Побачивши його, опириця зникла у тамбурі. А чоловік, ніби відчуваючи небезпеку, уважно озирнувся і лише після цього відчинив двері. Вже миючи руки, він помітив, як щось ворушиться за склом, і підійшов до вікна. Там і справді щось було. Він нахилився ближче і раптом подвійне вікно з дзенькотом розлетілося. Рука з вулиці з нелюдською силою вчепилася у його шию. Хруснули кістки хребта, і голова Бестужева відкинулася назад, на спину, головою донизу. Єлизавета хотіла витягнути труп крізь вікно, але було вузько і він не пройшов.

…Кримський-Корсаров прокинувся від якогось жахливого сну.

«Господи, чи не кричав я знову уві сні? Чи не будив Бестужева?» — була його перша думка, але супутника по купе чомусь не було у ліжку. І цієї ж миті Кримський-Корсаров почув дзвоник і голос:

— Панове, панове, за годину будемо у Петербурзі!

Відразу забувши про свого супутника, Кримський-Корсаров почав одягатися і хвилин за п’ятнадцять вийшов у коридор. Було ще досить темно. Біля вікон стояло кілька чоловіків, і Кримський-Корсаров, привітавшись з ними здаля, рушив до туалету, щоб вмитися, але двері були зачинені. Він пішов до другого туалету, але там вже зібралося багато людей, тоді Кримський-Корсаров повернувся до купе, аби перечекати. Він чув, як здивований провідник грюкає у зачинені двері туалету, але відповіді не було.

А поїзд тим часом вже під’їхав до Петербурга. Пасажири вийшли на перон. Хотів вийти і Кримський-Корсаров, але не зміг: речі Бестужева були ще тут, а його самого все не було і не було. «Хм, я розумію, що у нього якісь свої професійні таємниці, але ж треба пам’ятати і про інших», — подумав ображений Кримський-Корсаров, дивлячись з вікна на платформу.

З поїзда вийшов Борис Буревий і, помітивши Кримського-Корсарова, гукнув: