Розділ шостий[1]

— Панове, треба з’ясувати, в чому річ! Ходімо туди! — це вже був голос Венчеслава, який зрозумів, що сторож вказує на двері позаду нього…

Всі, точніше, майже всі, окрім жінок і Мстислава Кузьмича, кинулися бігти у тому напрямі, куди він вказав.

…Навпроти стіни замку стояли сани, на яких селянин привіз харчі. Вони були порожні.

— Смолоскипи принеси! — наказав Венчеслав сторожу.

— Боюся, пане. Сам не піду, — злякано проговорив сторож.

— Ходімо разом, — сказав рішуче Морозов, і вони пішли по смолоскипи. А вже за кілька хвилин Орлов і Венчеслав першими рушили до лісу. За кілька десятків метрів від дороги вони знайшли в кущах закривавлене тіло селянина. Убивця наніс йому понад дванадцять ножових ран. Далі йти ніхто не захотів, незважаючи на наполегливе запрошення Венчеслава. Мертвого селянина поклали на сани і сторож спрямував їх у напрямку міста. Приїхавши у поліцію і підписавши протокол, Орлов вже збирався виходити, як почув знайомий радісний голос:

— Сергію Олексійовичу, я знаю, це звучатиме по-дурному в цій ситуації і на цьому місці, але я вас радий бачити.

Це був Аблаутов. Він підійшов до трупа селянина і відразу спохмурнів:

— Це ж треба було, панове, таким високоосвіченим і досвідченим людям, як ви, не дочекатися поліції, затоптати місце події та ще й самим привезти покійника сюди. Цього б і безграмотний дядько не зробив.

Орлову стало соромно від цих справедливих слів Аблаутова, а Аблаутов тим часом уже розглядав тіло селянина:

— Схоже, що це зробив грабіжник чи маніяк…

— Мушу вас розчарувати, тут все значно складніше. Це зробив опир.

— До речі, Кримський-Корсаров плакався мені, що бачив на пероні біля нашого поїзда ту саму жінку зі свого сну — спочатку в Москві, а потім і у Петербурзі. Він впевнений, що вона тепер полює за ним, і дуже наляканий. Адже на вбитому слідчому був халат, який він напередодні, увечері, подарував Бестужеву.

Аблаутов мовчав. Орлов подивився на нього і запитав:

— А чому ви думаєте, що це зроблено опирем? Тут же немає крові і слідів укусів.

Аблаутов підвів голову:

— Саме те, що опир не зміг напитися крові цього нещасного, і стало причиною його люті.

Поглянувши на Орлова, Аблаутов зрозумів, що колега не все розуміє.

— Ви що, ніякого запаху не відчуваєте?

— Від нього тхне горілкою.