Розділ шостий[1]

— Максиміліане Олександровичу, як вона була одягнена?

— Чи то пальто, чи то шуба.

— Яка?

— Цього я не можу сказати точно. Була хуртовина, і я не помітив.

— А що було в неї на голові?

— Не пам’ятаю, — Кримський-Корсаров вже нервував. — Я ж кажу, що стояв біля запітнілого вікна ресторану і раптом відчуваю: вона пройшла попід вікнами вагону….

— Максиміліане Олександровичу, я вам вірю. Більше того, я навіть не сумніваюся, що це було саме так. А отже, нам треба бути обережними. Я вас дуже прошу перейти в одне купе з моїм колегою, слідчим Ігорем Олеговичем, людиною неймовірної фізичної сили. З ним будете почувати себе надійніше, а я перейду до вашого купе. Влаштовує?

— Так, дуже, — в голосі Кримського-Корсарова відчулося полегшення.

— Тоді Ігор Олегович Бестужев до ваших послуг, — і рудобородий чоловік простяг Кримському-Корсарову свою велику і сильну руку.

Вже ідучи до купе, Кримський-Корсаров уважно подивився на Рєпіна з сигарою:

— А я вас десь бачив. Десь бачив… Але, на жаль, ніяк не можу згадати…

Рєпін був приємно подивований тим, що його запам’ятав відомий поет, який живе у Парижі і якого йому довелося побачити, та й то здаля, лише одного разу у Великому театрі.

Рєпін пошкодував, що його вірші ще не видані окремою книгою, а то б він міг подарувати її зараз Кримському-Корсарову. Може, він рецензію надрукував би у паризькому журналі на його вірші. Треба буде поговорити про це з Орловим.

Кримський-Корсаров з Бестужевим пішли, а Рєпін, побачивши, що Аблаутов чимось дуже стурбований і йому явно не до балачок, також пішов до себе в купе. Всі вже лягали спати…

Несподівано поїзд зупинився, але ніхто на це не звернув особливої уваги. З’ясувалося, що знову замело снігом колії. Дехто з пасажирів вийшов з поїзда, аби подивитися, що там сталося. Вийшли й Бестужев з Кримським-Корсаровим поговорити з начальником станції, який саме вийшов на перон. А Єлизавета, яка до цього тихо сиділа в кутку і мовчки дивилася на Рєпіна, визирнула у вікно і завмерла. Вона побачила на якомусь рудобородому чоловіку таку точнісінько тканину, яка висіла за вікном у Шеншиних тієї пам’ятної ночі. Це був халат, і Єлизавета відразу все зрозуміла: той, хто стояв зараз на пероні, був і за вікном Шеншиних тоді, коли вона вбивала служницю і дружину генерала Шеншина. Ні, вона не могла помилитися. Безсумнівно, це той самий східний малюнок і ті ж китиці. Навряд чи ще в когось є такий екзотичний халат. Отже, цей чоловік бачив її і запам’ятав…

Єлизавета скинула з себе одяг і дістала з сумки рейтузи, коротку кофтину та чобітки. Переодяглася і вийшла у тамбур. Вже тут крізь вікно вона уважно роздивилася чоловіка у халаті. Коли вона побачила, що йому стало холодно і він рушив до вагона, то легко зістрибнула зі сходинок поїзда, пролізла попід вагоном на другий бік і вже звідтіля простежила, куди він зайшов і у якому купе засвітилося вікно. Потім Єлизавета повернулася, щоб піти до вагона, але побачила селянина, який тяг за собою мішка і по-дурному посміхався до неї.

— Що ви, панянко, тут робите? Невже не холодно?

— А що у вас у мішку? — запитанням на запитання відповіла Єлизавета.

Селянин чомусь налякано озирнувся і знову тихо запитав:

— А чому цей поїзд стоїть? Чи не шукають когось?