Розділ «VII»

Аби позбавитися того гнітючого почуття, Катруся почала дивитися по хаті, що би дати дитині їсти. Знайшла у брудному горщику трохи овечого молока, покришила туди м'якушки хліба й почала годувати дитину.

— І охота ото вам, баришне, возитися з ним. Киньте його! Бачите, який він замурзаний!..

Знадвору почувся дитячий стривожений голос.

— Мамо! Мамо!

— Що таке? — не підвищуючи голосу, питала Лепестина, а сама не переставала возитися коло печи.

— Наших... овець...

Лепестина зразу випросталась, перелякано моргаючи очима.

— Хто?

— Ганнущенко...

В хату увійшла Оксана. Вона ледве переводила дух.

— А Максим же де?

— Він заснув... під грушею...

— Ах, ти ж, стерво прокляте!.. — і Лепестина, як була, кинулася надвір. На бігу схопила хворостину, але в ту хвилю, як вона вже вибігала з воріт, на зустріч їй показалося восьмірко її овечат. Їх гнав якийсь дідусь.

— Ну, Лепестино,— шамотів він,— оце з тебе півкварти, дивись. А то й цілу кварту.

Лепестина зраділа невимовно.

— Де ж ви їх, дідусю? Та як же?..

— Та я навипередки з Ганнущенком. Він собі, а я собі.

— От спасибі, дідусю, дай вам бог здоров'ячка! От спасибі, так спасибі...

А дідок, гордий зі свого вчинку, навіть не чув дяки, і говорив, не звертаючися до Лепестини, а так собі.

— А та шолудива Олена роззявила свою вершу та й зіпає ще з-за плоту. «А що ти там, чортів діду, робиш»? А я не слухаю, та за вівцями, та за вівцями! А оця кудлатенька така дурна — як смиконе! Я за нею — оце й ногу збив, а таки, бач, усі!.. На їх тобі, Лепестино, та поставиш у неділю півкварти. А хлопця треба добре прохворостити, щоб не спав коло скотини. А то так і щастя своє проспить.