— Драствуйте, Лепестино!
Баба витягла себе з печі і, обернувши своє червоне від натуги лице, кілька секунд дивилася мовчки, очевидно, не пізнаючи, хто з нею говорить. Нарешті лице її прояснилося, і вона радісно скрикнула.
— Баришня!.. Здрастуйте, здрастуйте!.. Он люди вже давно пообідали, а я все ще возюся. Сідайте, пожалуйста, сідайте. Ох, і погано в нас, і сісти нема на чому.
— Та ви не турбуйтеся, я сяду.
Лепестина кинулася змітати з лави та все примовляла.
— З непривички вам сідати у такому. Ох, боже ж мій, і коли ж я зберуся причепурити хату хоч трохи. Живеш... і бог бачить.
— Та ви не турбуйтеся, тітко, я й сама змету. Ви краще погляньте, в печі знов загасло.
— Ох, лишечко моє тяжке! Отак, як бачите. Недурно кажуть, що в багатого повна піч дров, та всі й горять, а в бідного одне, та й те не горить.
Лепестина знову кинулася до печи. Дитина, що затихла була на хвилю, знову почала кричати; мокра, червоного, линючого ситцю сорочечка облипла на тільці й з кожним рухом все більш бруднилася. Розмахуючи однією ручкою, дитина ввесь час стукала нею об чавун, що стояв на землі коло печи.
— Чого це воно плаче? — питала Катруся.— їсти хоче?
— Та ну-да ж, їсти захотів, сучий син.
— Хлопчик?
— Та хлопчик же, та ще й Степан.
Катруся присіла коло дитини. Неприємний запах лежалої мокрої одежі зупинив її на хвилю, але тільки на хвилю. Катруся підняла дитину під руки й поставила.
— Ну, Степанку... Ну, маленький... Годі вже тобі, годі,— промовляла вона, обсмикуючи мокру сорочечку. Десь у глибині ворушилося почуття бридливости, але дівчина дужала його.
Дитина, завстидавшися чужої людини, замовкла. Величезні блакитні очі, повні сліз, з жалібним острахом дивилися на незнайому панночку, і щось прибите було в усій цій маленькій скуленій фігурці, наче дитина чула вже, що воно — мужича й не сміє турбувати своїм криком панських вух, а тим більш бруднити панських рук своєю мокрою сорочкою.
І гострий жаль проїв Катрусине серце, бачачи це маленьке тільце, ці губенята, що ще тремтять від плачу. Блакитні очі, повні великих дитячих сліз, проходили, здавалося, в саму душу. Хоч би не блакитні вже були, а якісь інші; бо в блакитних і без того завжди світиться якась печаль. І думалося: пощо ти родилося? Чи приготовила тобі доля хоч щось ласкаве, щасливе, рожеве? Ні, мабуть нічого. А як що нічого, пошо тоді ти прийшло на світ?
Схвилювавшися, забула Катруся й про гидливість, та цілувала цю безпомічну дитину, а в ньому — всіх їх, отих безщасних селянських дітей. Мов поцілунком своїм чистим дівочим хотіла винагородити за майбутню лиху долю.
На правій ручці хлопчика помітила Катруся покалічені пальчики. В першу хвилину здалося, що то просто так їх держить дитина, але це було каліцтво. Катруся підняла ручку, і вся рука до ліктя повисла.
— Що це?— з жахом крикнула дівчина.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Життєві аналогії » автора Хоткевич Гнат на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII“ на сторінці 17. Приємного читання.