— «О, Ромуальд!.. Скажи мені, чи скоро ми приїдемо до твого замку? Ці доспіхи давлять мені плечі, а цей шолом тисне мені голову. Я не можу більше їхати.
— «Дорога моя Розамундо!.. Тепер нам зосталося проїхати лише володіння одного злого лицаря Людовіка Трирукого, на прізвище «Тисяча чортів»,— і тоді ти моя навіки.
«Читач, очевидно, догадався, що їздець на білому коні був ніхто інший, як прекрасна Розамунда, котру Ромуальд вирвав із замку злого чарівника, котрого ми зараз назвемо. Вона вже давно любила молодого Ромуальда (це й був він) і, живучи в замку лихого чарівника, увесь час сумувала по нім. Вона грала на лютні ніжні романси й плакала гірко ночами, змочуючи свою сніжнобілу подушку щирими сльозами.
«Але одної темної ночи, коли вітер свистів і ревів, як божевільний негр, що вирвався на волю, а вода в рові довкола замку підіймалася вверх величезними хвилями, красуні Розамунді удалося спустити з замкової стіни свою вірну рабиню туркеню Фатьму з листом до свого милого.
«Молода туркеня по довгім безуспішнім шуканню зуміла, нарешті, знайти Ромуальда, розказала йому, як знайти потайник, увійти до замку й викрасти дорогу Розамунду. Відважний лицар Ромуальд, недовго думаючи, зробив усе так, як сказала Фатьма, скоро й тихо викрав прекрасну полонянку, але вірна рабиня заплатила за те своїм життям. Треба вам сказати, що потайні двері в замку злого чарівника були влаштовані так, що могли бути одчиненими лише двадцять дві хвилині на добу. І от, у ту саму хвилю, коли треба було вже сідати на коней і гнати їх скільки духу,— Фатьма нараз згадала, що на столі зосталося дороге перлове намисто, і сказала, що побіжить за ним. І Ромуальд, і Розамунда зі сльозами просили її, щоби вона зосталася, але вона запевняла, що встигне, і побігла.
«Трудно сказати словами, що переживали молоді люди в ті хвилини, коли Фатьма бігла назад. І в той саме момент, коли вона вже добігала до дверей,— важке залізо з грюкотом спустилося вниз, і бідна туркеня зісталася по той бік дверей.
— Ах, ах І.. Фатьмо, Фатьмо! Що з тобою буде! — скрикнула Розамунда й схилилася на гриву коневі.
«Але в цей момент Ромуальд закричав:
— «Вперед! За нами погоня! — і обнявши лівою рукою красуню, погнав скільки духу коней уперед.
«Це було два дні тому. З тої хвилини ні Ромуальд, ні Розамунда не сходили з коней; тому й не дивно, що ніжна красуня майже цілком вибилася з сил і ледве трималася на сідлі.
«В цей момент з-за густих дерев лісу показався високий замок на горі. Він був оточений глибоким ровом, в якому плескалася на дні чорна вода. На самій високій башті замку стояв вартовий в зеленім убранню. Побачивши наших їздців, він підняв ріг і тричі протрубив.
«В ту ж хвилю піднялися ворота, спустився міст через рів, на ньому показався лицар, за яким на приличному віддаленню їхали два оруженосці.
— «Ах! це Людовік Трирукий!— злякано скрикнула прекрасна Розамунда.
— «Так, моя дорога. Але можеш бути певною, що я з честю витримаю цей останній бій, — твердо сказав молодий лицар.
— «А як би ти вмер, то знай, що я заколю себе мечем, а не дістануся більш нікому.
«У цей момент наблизився грізний Людовік.
— «А-а, тисяча чортів!.. Ось вона, та птичка, ЩО вилетіла з клітки мого приятеля й брата, лицаря Оттона гербу «Неподужана Рука»!.. Добре, добре!..
— «Ти помиляєшся, лицарю. Цей їздець — то мій молодший брат Генріх, — пробував останнього способу Ромуальд. Іншим часом він не понизився б до переговорів, а прямо погнав би на ворога, але тепер він пам'ятав одне — що бідна Розамунда ледве тримається на коні.
«Але старого Людовіка не так то легко було обдурити.
— «Ха-ха-ха!.. Тисяча чортів!.. Коли це справді так, то у твого молодшого брата старший брат поганий лицар, бо не вмів навіть вивчити свого молодшого брата сидіти в сідлі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Життєві аналогії » автора Хоткевич Гнат на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII“ на сторінці 15. Приємного читання.
TextBook