Розділ «II»

Ранком мене розбудив якийсь страшний шум, визкотіння й дикі крики.

— Ага-га! — чулося «на чорнім ходу». І голос гримів, тисячі разів відбиваючися від сходової клітки. — Ага! Попалася!

Тут додавалося особливо круте слово — власний винахід двірника Йвана, бо це ж він кричав, невиносимо гримаючи чимось від часу до часу.

Моїй півсонній уяві хто й зна й що причулося в тих надзвичайних звуках. Начитавшися з-вечора древньої історії, я був певен, що то картагенці осадили наше вбоге подвір'я, а відважний Іван, боронячися, гримає катапультами. В одну хвилю стрибнув я з ліжка і, наспіх одягнувши свою тогу з блискучими ґудзиками, мов камінь з пращі, вилетів на чорний хід, готовий до кривавої оборони. Але на побойовищі побачив тільки самого Івана, правда дуже схвильованого й розтріпаного, але все ж без жодних артилерійських причандалів.

Дивна людина був цей Іван! У звичайнім буденнім життю я не бачив двірника більше спокійного й несмілого. Коли би він засідав у якій хочете судебній інстанції — я певен, що в його присутності його можна було би приговорити до кари смерти, і він сам підписав би свій приговір, як би вмів писати, звичайно. Прослуживши без грошей за двірника не менш як півроку, він якось насмілився й пішов до господині за грошима. Господиня, будучи сама особою надзвичайно моральною, побачила в тім верх розпусти й попросту набила Йванові щоки. Як би вам здавалося, що зробив Іван у такім разі? Протестував, скажете, або, як зробив би кожний порядний двірник, узяв свою «госпожу» за куделю та виволожив землю? Анічогісінько подібного! Він тільки низько поклонився й пішов до своєї двірницької, в якій, до речи сказавши, нормальною температурою було 0° і за Цельсієм, за Реомюром, а часом і за Фаренгейтом. Після того випадку Іван ніколи більш не підіймав розмови про гроші. Я, звичайно, розумів той великий рух його душі,— то був пасивний протест проти всього деспотичного, то був учинок, достойний якого хочете римлянина.

От що таке був двірник Іван у звичайному буденному життю. Але як тільки починав «требовать поета к священной жертве Аполлон»,— о, тоді треба було подивитися на мого Йвана. Очі його горіли, рухи ставали певними й зручними, а з уст сипалися... сипалися... Ні, я певен, що ні один з древніх промовців не вмів так повно, так широко й красиво лаятися, як лаявся в ті хвилини наш скромний двірник Іван. Людині, не позбавленій де-якого художнього почуття, можна було дістати глибоку насолоду, послухавши Іванової творчости хоч з півгодини. От яка метаморфоза ставалася тоді з Іваном.

Але коли ж, власне?

Оце ж то мене й дивувало. І тоді й тепер. Бо єдиним мотивом, який міг викликати в мого Йвана пробудження творчих сил, єдиним імпульсом, що подвигав на незмірні висоти ввесь інтелект Іванів, було... був... ну, як це сказати? Словом, Іван лише тоді скидав з себе всю свою чудову римську спокійність, коли до мишоловки попадалася миша. Чи могли би ви подумати, що така мізерна причина мала силу давати такі величезні наслідки? А між тим то було так,— Іван лише тоді виходив зі своєї пишної рівноваги, але зате тоді ним можна було любуватися.

От і тепер. Коли я вискочив зі своєї кімнати, що температурою все намагалася зрівнятись з апартаментами Йвана, перше, що кинулося мені в вічі, було широке, масляне, повне неземного блаженства лице двірника. Один погляд на цю безконечно щасливу фізію, — і я зрозумів, що маю щастя бачити Йвана в одну з кращих хвилин його життя, і дійсно, Іван стояв, широко розчепіривши свої криві ноги, і вертів довкола себе мишоловку, прив'язану на довгій бичізці, а Цербер (яке чудове ймення І), наш дворовий лохматий пес, з голосним гавканням бігав за мишоловкою й визкотів, коли діставав по зубах. І я бачив ясно, що власне в тому крутінню прив'язаної мишоловки й криється те високе задоволення всіх душевних потреб, яке переживав Іван у ці урочисті хвилини. Я бачив це, і благородно не вмішувався у священодійство, а тільки стояв у позі Цезаря перед Рубіконом та велично дивився з-під нахмурених брів на проявлення вищих почувань у людській особі.

— Ага-га-га!.. А та-та-та!.. — гримів голос Івана, і ці крики, гавкання Цербера, стукіт дротяної мишоловки багато нагадували мені з прочитаного вчора.

Не знаю, як довго тяглася би ця сцена, і як довго я міг би стояти в досить невигідній позі Цезаря (невигідній ще й тому, що хоч моє взуття конструкцією своїх Дірок і їх розпреділенням і нагадувало трохи сандалії Цезаря, але клімат наш чи, властиво кажучи, температура мало відповідала характерові взуття),— коли б нараз калейдоскопічні рисунки римської історії, що проносилися в мене перед очима, не перервалися були найпрозаїчнішим способом. Нечесаний, немитий, заспаний хазяїн висунув свою голову з дверей і голосом, що в ньому ще чулися впливи вчорашнього «засідання», крикнув:

— Іване!.. (тут він додав один з виразів, запозичених у того ж самого Йвана). Чи довго ще ти будеш там гриміти? Самувар! — і голова щезла.

Як все те мусіло вплинути на надхненну душу Йвана, це, я думаю, ясно вам і самим, — отже, не потрібую о тім писати. Результатом же отого всього несподіваного втручання прози було те, що Йван, розмахнувшися мишоловкою, з силою Голіяфа та зі зручністю Давида швиргонув її вниз по сходах, пославши вслід ще один зі своїх любимих виразів, і пішов з видом гіркого незаслуженого розчарування до панських покоїв. За мишоловкою з голосним гавканням побіг Цербер, а вже вслід за Цербером, мальовничо драпуючися у свою світло-зелену тогу з блискучими ґудзиками, кроком тріюмфатора пішов і я.

Мишоловка лежала боком. Довкола неї, дряпаючи кігтями, з визкотінням, гавканням та виттям, вертівся Цербер, а в мишоловці, притулившися до одної зі стінок, сиділо маленьке мишеня. Я підійшов ближче, нахилився...

... Мишеня тремтіло... Сіренька шкурка на нім помітно дрижала, а очі, повні якогось мишачого великого жаху, швидко бігали в усі боки, шукаючи захисту, шукаючи рятунку. Жах смерти, близької, неминучої, відбивався в тих маленьких оченятах... Мишеня спітніло, і шкурочка стала мокрою, блискучою...

... І жаль мені стало цього маленького життя, страшно стало за нього його ж страхом. Я нахилився, відчинив мишоловку... Але бідне залякане звірятко, хоч і бачило свою темницю одчиненою, але навіть і не намагалося тікати, паралізоване жахом,— жахом смерти.

Тихо в маленькій кімнаточці. Ледве блимає світло на столику, освітлюючи маленьку частину просторони, і неначе чорні руки якісь простягаються звідусюди до світляного кола та хочуть захопити й його. Важкий специфічний запах якихось крапель, мазів та інших ліків пересяк кожну частинку повітря й відразу казав кожному, що загніздилася тут хороба.

Так, тут загніздилася хороба.

Тут лежить маленький хлопчик. Он він розкидався на ліжечку й хрипло, переривисто дихає. Шийку перев'язано білою хусточкою, м'яко й безпомічно схилилася голова, а ввесь він такий слабенький, беззахисний, лежить отут під вагою страждання. Крізь прозорчасту тоненьку шкірочку видко, як б'ється пульс на висках, а яскраві рум'янці яскравими плямами то виступлять, то знов сховаються на щоках. Одна ручка сховалася під ковдру, а друга, біла тоненька, лежить на коліні у мужчини, що сидить на ліжку і... тільки дивиться на дитину.