Розділ «VII»

— Я ж йому, сучому синові, дам!.. Я ж йому покажу, як спати!.. Бач, падлюка, не виспиться ніяк, щоб ти вже й навіки заснув.

Лепестина таки вибігла з двору. Видко було, як вона біжить вулицею. Звернула в суточки, вже не-видко. А потім знов показалася на горбочку.

Катря вийшла з хати, держачи Степанка на руках. Привітавшися з дідом, сіла на призьбі, в холодочку.

— Здрастуйте, здрастуйте, баришне, здрастуйте. А я чую, Лепестина каже: найняла, каже, собі няньку до Степана, та горенько моє — дуже дорого бере. І нянька нічого наче, а тільки дорого бере.

І дідок сам розреготався зі свого власного жарту.

— і що це вам, баришне, за охота прийшла з мужицькою дитиною возитися?

— Е, дідусю! Дитина — однаково дитина, чи вона панська, чи мужицька.

— Так то воно так, та не зовсім. Нашого викинь у Пилипівку на мороз, то воно покричить-покричить, та й засне на сніжку, як на перині. А спробуй при панській дитині хоч вікно в хаті відкрити — ого! Дивись, похворіло-похворіло та тільки — квік!.. А нашому що? Нашого поклади, кажу, на сніг, то воно тільки покричить-покричить, та й засне.

Дідусь хихотів старечим сміхом, попихкуючи своєю люлечкою, а зморшки ласкаво грали на його обличчі. Катрусі якось легко стало коло цього дідуся. От він збив ногу ганяючися за чужими вівцями, хоч до них йому могло би й не бути діла. От сміється він якось ласкаво. І люлечка ота — від усього було якось гарно.

— А хто це Ганнущенко?— спитала Катря.

— Та це тут собака один живе на нашім хуторі, так прозивається Ганнущенко. І винесла ж сюди його якась нечиста сила! Усі ми тут живемо дружно між собою. Не сказать, що не полаєшся там коли,— ну, то без цього вже не можна між людьми. А оцього принесла лиха година та поставила тріскою межи очі. І таке ж воно уредне, кляте, кого й нетреба — зачепить. Оце я перебив йому овець, так уже не знаю, як і мимо хати йти. Битиме ж, сучий син, їй-бо битиме! Треба підождати, щоб хоч провів хто.

На горі показалася Лепестина. Вона бігла вниз і стьобала прутом по плечах невеликого хлопчика. Хлопчик кричав і біг зигзагами в усі боки, аби хоч не кожен раз попав прут.

— Боже!.. Та вона ж йому очі виб'є!— скрикнула Катря.

— Та чого там. Повчить трохи, щоб знав, як спати коло скотини. Їх як не вчи, так вони й хату спалять. От хоч би й це узяти. Ну, не нагодись я під цей случай — от і давай чортовому Маркові рубляку, а то й усіх півтора. А завіщо — як ти, господи, бачиш.

Хлопчик ускочив у двір і, плачучи, почав бігати кругом хати. Лепестина хоч і запихкалася, а таки ганяла за ним, та вже Катря з дитиною стала їй на дорозі.

— Лепестино! Та що ви, господь з вами! Як вам не сором?

— Я йому, чортовому виродкові, покажу!.. Я з нього й шкуру здеру, з проклятого!.. Ах ти ж, анахтемо ідольська!

Лепестина кричала на все горло, Катря її заспокоювала, Максим плакав десь за хатою, а дідусь рівнодушно попихкував люлечкою та оглядав збитий палець.

— Та годі вже тобі, Максиме,— обізвався він до хлопця.— Іди краще сюди та скажи баришні спасибі, що заступилася за тебе. Щастя, брат, твоє. Бо як би не вони, то я б ще й придержав, щоб ти знав наперед, як спати коло скотини.

Оксана перелякано дивилася на всю цю сцену і, видимо, думала тільки про те, як би не попастися матері на очі під сердиту руку. Коли Лепестина, кинувши прута, йшла до хати, Оксану — як язиком злизало.