Розділ «VII»

— Та тут недалеко від нас удова одна живе. Заболіла, а четверо дітей, як каша, нікому й води подати. Бідність така, що й не приведи господи. Вже в нас, сказати, не переливається, а там так і зовсім. Так оце я піду хоч що-небудь там зроблю. Сама лежить, а діти — як мак дрібний.

— І я піду з вами.

— Що це вас охота взяла по мужицьких хатах ходити? — усміхнулася Лепестина.

— Та так... Хочу подивитися, як люди живуть.

— Ну, то ходімо. А ви тут дивіться, — звернулася вона до Оксани,— щоб не пустували. На поросят поглядай та того ледаря клич обідати.

Катруся з Лепестиною вийшли з двору. Сонце палило. Розжарений панський паркан здавався білим, як сонце. На вулиці — ні живої душі; навіть діти кудись поховалися. Повітря мертве, і тільки ледве чути журкіт якихось комах.

— Тітко Лепестино! А чи давно ця Бондаренчиха овдовіла?

— Та як вам сказати... не буде мабуть і півроку. Покійний чоловік її... то гарна людина була. Та й вона, сама Бондаренчиха, нічого жінка, а от тільки, що заболіла.

— А що в неї?

— Та... як вам сказати... Ото як знайшлося в неї четвертеньке, так воно, сказать, треба було перележати трохи, поки там усе направиться, а вона візьми та й устань, бо, кажу ж, не то що, а й хліба нікому відрізати. От і повредила, мабуть, щось. Тепер мучиться, бідна...

— А лікаря звали?

— Ні. Думка така, що воно так пройде, а воно, бач, не те. Я вчора бачила одного сусіду, він на той край їхав, казала, щоб побував у дохторя. Та хіба ж ти його дома застанеш?

Лепестина вмовкла. Знову щось важке й велике здавило серце дівчині й ворушилося там неспокійно. Безпосередня близькість людського горя завжди сильно впливала на неї: вона наче себе чула винною в тім. І от тепер було таке ж почуття. Який зв'язок міг бути між гімназисткою Катериною Борвіч і вдовою Бондаренчихою, поселеними так далеко одна від одної? А отже зараз, ідучи за Лепестиною, Катруся чула цей зв'язок і переживала таке почуття, ніби приходила до неї нещасна людина за поміччю, а вона тої помочи не дала і тим штовхнула людину на злочин.

— Жаль, дуже жаль покійного Бондаренка. Отаких, як мій сатана, то й бог не бере, і чорти бояться, а гарна людина, дивись, і витягнеться на марах.

От двір Бондаренчихи. Гостре вбожество різнуло по всіх почуттях, і Катрусі захотілося на одну хвильку закрити голову руками й бігти, бігти геть звідци, кудись — аби далі...

Сінешні двері були відчинені; коли Катря ввійшла до сіней, на неї війнуло запахом гнилої плісени, наче відчинили давній вохкий погріб.

У хаті було півтемно, і стояв сморід від бруду, від немитих дітей і хорої жінки. Сама Бондаренчиха, бліда, як свічка, закривши очі, лежала на якихось чорних ганчірках; у колисці, вся обгадившися, сипло кричала мала дитина, і цей одноманітний хорий стогін робив вражіння пиляння ножем.

Катруся чула, що їй до горла підступають сльози. Треба було прикласти зусиль, щоби не розридатися. Кожний нерв її тремтів... Що ж робити? З чого почати?...

— Драстуй, кумо!— обізвалася Лепестина.

Хора відкрила очі, і ледве помітна усмішка на хвилину освітила її лице.