— Та годі вже тобі, Максиме,— обізвався він до хлопця.— Іди краще сюди та скажи баришні спасибі, що заступилася за тебе. Щастя, брат, твоє. Бо як би не вони, то я б ще й придержав, щоб ти знав наперед, як спати коло скотини.
Оксана перелякано дивилася на всю цю сцену і, видимо, думала тільки про те, як би не попастися матері на очі під сердиту руку. Коли Лепестина, кинувши прута, йшла до хати, Оксану — як язиком злизало.
На вулиці заторохтів віз. Дідок устав, прикрив очі долонею і, весело цмокнувши губами, сказав:
— О, та це Когутенко їде! Оце добре!.. Оце ловко!.. Побіжу й я за возом, як цуценя! Коли й прив'яжеться чортів Марко, то буде кому оборонити. А знаєте, баришне, я вчора сім рублів пропив! — нараз ні з того ні з сього хвастонув дід.
Катря дуже здивувалася.
— Та як же це?
— Та так, з великого ума. Ще за малим і не втопився.
— Та що ви, боже спаси!..
Нема ж того, щоб обійти до містка, а понесла мене нечиста сила вбрід. П'яний, що ж ви хочете... А вода ж висока стоїть, а я ж собі йду та йду. Та вже як дійшов, що мені стало по шию, де й хміль той дівся. Перелякався я дуже: і уперед ніяк іти, та й вертатися — не дуже. Давай я пливти, давай я пливти, а воно одежа мокра, у чоботи води набралося — насилу-насилу виплив. Змерз — так і не приведи, мати божа! А додому ще верстов півтори.
— То ви так і йшли?
А як же? Ну, прощавайте, баришне. Треба ж цього Когутенка не впустити. А то як провороню, буду битий сьогодні.
Дідок вийшов за ворота. Катря дивувалася міцній натурі старого, що невредимо переніс отаку купіль. Степанко заснув, пригрітий ласкою; головка його безсило схилилася набік, і дівчині приємно було дивитися на цей тихий сон. Думалися думи... ті, що приходять тільки на зорі життя й гинуть потім в якихось затруєних ямах, невідомо де.
Плакала дитина, валялася на землі, й боляче їй було від незадоволення її маленьких потреб. А от зараз уже добре їй. А що я йому дала? Властиво — нічого. Тільки приголубила й нагодувала. І невже неможна того зробити й відносно всіх людей? Тільки нагодувати їх і взяти їх печаль на себе — і завтра, завтра всі ті, хто плаче тепер і місця собі на землі не знаходить, завтра ж усі вони усміхнуться й тихо спатимуть уночі... Як це просто! Чого ж не об'єднатися усім тим, хто так почуває і розуміє, у велике вселюдське братство і взятися до тої роботи, перетворення світу?...
Піднялося вікно, і Лепестина майже над вухом Катрі сказала:
— Мені стидно, їй-бо право...
— Цс-с...,— замотала на неї дівчина рукою.— Він заснув.
— Заснув?.. Ну, то я зараз вийду.
— Я сама, я сама положу.
Катруся встала і, остерігаючися, як би не штовхнути дитину, пішла в хату.
Лепестина відчинила двері, розіслала на помості свою теплу кохту. Катря поклала дитину, і хвилинку одну жінка й дівчина дивилися спільним поглядом на дитячий сон.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Життєві аналогії » автора Хоткевич Гнат на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII“ на сторінці 21. Приємного читання.
TextBook