Розділ «VII»

На вулиці заторохтів віз. Дідок устав, прикрив очі долонею і, весело цмокнувши губами, сказав:

— О, та це Когутенко їде! Оце добре!.. Оце ловко!.. Побіжу й я за возом, як цуценя! Коли й прив'яжеться чортів Марко, то буде кому оборонити. А знаєте, баришне, я вчора сім рублів пропив! — нараз ні з того ні з сього хвастонув дід.

Катря дуже здивувалася.

— Та як же це?

— Та так, з великого ума. Ще за малим і не втопився.

— Та що ви, боже спаси!..

Нема ж того, щоб обійти до містка, а понесла мене нечиста сила вбрід. П'яний, що ж ви хочете... А вода ж висока стоїть, а я ж собі йду та йду. Та вже як дійшов, що мені стало по шию, де й хміль той дівся. Перелякався я дуже: і уперед ніяк іти, та й вертатися — не дуже. Давай я пливти, давай я пливти, а воно одежа мокра, у чоботи води набралося — насилу-насилу виплив. Змерз — так і не приведи, мати божа! А додому ще верстов півтори.

— То ви так і йшли?

А як же? Ну, прощавайте, баришне. Треба ж цього Когутенка не впустити. А то як провороню, буду битий сьогодні.

Дідок вийшов за ворота. Катря дивувалася міцній натурі старого, що невредимо переніс отаку купіль. Степанко заснув, пригрітий ласкою; головка його безсило схилилася набік, і дівчині приємно було дивитися на цей тихий сон. Думалися думи... ті, що приходять тільки на зорі життя й гинуть потім в якихось затруєних ямах, невідомо де.

Плакала дитина, валялася на землі, й боляче їй було від незадоволення її маленьких потреб. А от зараз уже добре їй. А що я йому дала? Властиво — нічого. Тільки приголубила й нагодувала. І невже неможна того зробити й відносно всіх людей? Тільки нагодувати їх і взяти їх печаль на себе — і завтра, завтра всі ті, хто плаче тепер і місця собі на землі не знаходить, завтра ж усі вони усміхнуться й тихо спатимуть уночі... Як це просто! Чого ж не об'єднатися усім тим, хто так почуває і розуміє, у велике вселюдське братство і взятися до тої роботи, перетворення світу?...

Піднялося вікно, і Лепестина майже над вухом Катрі сказала:

— Мені стидно, їй-бо право...

— Цс-с...,— замотала на неї дівчина рукою.— Він заснув.

— Заснув?.. Ну, то я зараз вийду.

— Я сама, я сама положу.

Катруся встала і, остерігаючися, як би не штовхнути дитину, пішла в хату.

Лепестина відчинила двері, розіслала на помості свою теплу кохту. Катря поклала дитину, і хвилинку одну жінка й дівчина дивилися спільним поглядом на дитячий сон.

— Витягніть борщ із печи та картоплю, та обідайте собі з Максимом. А я піду до Бондаренчихи,— казала Лепестина Оксані. Відрізала хліба, насипала картопель у миску й загорнула все те в рушник.

— Куди це ви, тітко?