Розділ «VII»

— А-а... це ви... От спасибі... дай вам, бог, здоров'я...

— Ну, як? Не полегшало?

Хора зробила ледве помітний жест рукою.

Ох, голубонько... Приходить, мабуть, моя за мною... Треба чоловіка доганяти... А тільки на кого ж мені діточок кинуть?.. Царице ж ти моя небесна, заступнице! Та будь же хоч ти матір'ю діточкам моїм маленьким... Та обережи хоч ти їх, дрібних нерозумних...

Катря ледве слухала тої молитви. Вона вся дрижала. От коли вона зрозуміла, чим є для простої людини її віра.

— Ну, годі вам уже, годі, кумо,— говорила Лепестина.— Ще, господь дасть, видужаєте, дітей до ума подоводите.

Але хора наче вже й не чула тих слів. Вона дивилась кудись уверх, цілком не моргаючи повними сліз очима, і шепотіла півпритомно:

— Сиріточки мої... діточки мої... на бога милосерного тільки вас зоставляю... А ти, господи милостивий, дивись же за моїми дітьми... зішли янгола...

Катруся не могла далі. Вихопивши хусточку й закривши нею лице, вибігла геть з хати. Надворі впала на призьбу й залилася сльозами.

— Боже, боже!..— кричало щось у ній в душі.— Та не можу ж я, не можу!.. Яка мука!..—і знову її душили ридання.

А в хаті хора питалася Лепестини.

— Хто це з вами прийшов, кумо? Бач, не понаравилося!..

— Та це до баришні Соні приїхала подруга в гості, та таке ж воно хороше та привітне, що й сказати. От я її попросю, щоб молочка для Хведоськи принесла.

— Учора Явдоха принесла трішки, так діти пустували та й перекинули горшечок... Тепер ще й горщика прийдеться віддавати Явдосі.

— Яка це Явдоха?

— А Одарчина сестра, що під горою живе... Леваненко її держить, позаторік заміж вийшла.

А-а!.. Знаю, знаю. А де ж ваша дітвора? Оце я хоч картошки їм принесла, нехай запхнуться, аби матері не докучали.

— Спасибі вам, кумо... Дай боже вам здоров'я, що хоч не забуваєте.

Тим часом Катруся взяла себе в руки, обтерла сльози й знову ввійшла в хату, твердо рішивши про себе не давати волі нервам. Наскільки могла спокійно, підійшла до хворої, розпитала де-що, обдивилася дитину, запитала, чи є чисті пелюшки й чи давно воно купане. Показалося, що нічого нема, нічого не роблено, і нічого далі робити.

— Ну, так я піду зараз додому та принесу чого треба. А ви, Лепестино, ще посидите тут?