Розділ «III»

Бачив я раз, як їхав на базар різник. Він був, як більшість різників, високий на зріст, широкий у плечах і тепло одягнений. Від його масляного обличчя з ухованими слідами жорстокости йшла пара, і не зважаючи на сильний мороз, по обвислих щоках текли краплі поту. Мабуть тепло жилося йому на світі.

Він міцно ступав своїми величезними чоботищами по снігу, безперестанно підтримуючи сани, щоб не забігали, і час від часу, більше зі звички, ніж з потреби, погано лаявся. Здоров'ям і міццю жил, мускулів, тіла віяло від нього. Це ж була дійсно „нормальна“, „здорова“ людина: всі члени були пропорціонально розвинені; ні хороби, ні всякі там бацили не мали на нього жодного впливу; шлунок робив, як машина; навіть думка працювала в „яснім“, „певнім“ напрямі— чого ж іще?

А на санях зі зв'язаними ногами лежало невеличке худеньке теля. Тушку його було прикрито рогіжкою, голова звисла над краєм возу й билася то об придорожній стовпчик, то об великанські чоботища різника; тоді теля жалібно — не кричало навіть, а тільки стогнало. І ніхто не чув того стогону серед шумливої суєти великого міста, бо тут і взагалі не чують стогонів. Теля замовкало, і тільки великі очі його, що нічого не могли зрозуміти, наповнялися слізьми, благаючи допомоги й співчуття. Назустріч їхала валка саней із хмизом. Дорога йшла з гори й була сильно наїзджена.

— Та куди ж тебе чорти несуть!— кричить різник. Він боїться, щоби стрічні сани, забігши, не перебили ніг його коневі.

— А ти чого, анахтемська твоя душа, не звертаєш?

— Батькові своєму лисому скажи, а не мені!

А стрічні сані біжать і біжать з гори. От останні, сильно розігнавшися, забігли, різник не встиг задержати в потрібну хвилю,—і відводами вдарило коня по ногах, а одна хворостина зачепила теля по голові й розідрала око аж до губ. Полилася кров, теля забилося, засовало сплутаними ногами й замукало. То був стогін безпомічности. Так стогнуть усі ті, хто звик покірно схилятися перед всесильною долею й не знаходити в собі сили хоч до якого протесту. І як багато їх, отих стогнущих!.. Ранком устань, як тільки хочеш рано, а вже почуєш його десь, отой стогін, і чуєш його потім увесь день, вечір, ніч. Уже пізно, заснути б, а він не дає... Все квічить мукою, слізьми. А різникам обридає цей протест звуковий, і вони кричать тоді.

— Та замовчи хоч ти! І без тебе млосно!

Так крикнув різник. Але такі окрики не мають сили зменшити болю, і теля не замовкало. Мабуть дуже вже докучав той стогін різникові, може щось ворушив у душі, бо різник, розлючений, оскаженілий, нараз схопив теля за голову й сильним рухом крутнув униз. Щось хруснуло... тріснуло,— і теля замовкло. Затих стогін, що надривав душу, безсило й мертво повисла голова, тільки з очей разом із кров'ю почали падати великі сльози...

І падали вони на білий, чистий, як сама природа, сніг — і сніг боявся, що не витримає ваги отих крапель і згорить. Кривавими рисами на білій пелені позначився слід одного життя, але не надовго: сани, що їхали вслід, люди, що спішно йшли й рівнодушно затоптували чужий біль, та й взагалі вся ота суєта життя, що душить, як дим, і як дим виїдає очі — все те нищило кривавий слід, повертало його в ніщо. Так водиться. На божествено-невинній, святій землі, під небом зірчастим, серед тихих розкошів природи щохвилинно відіграються криваві трагедії, а сила життя в звичку обертає переживання й новими гілками, новими травами закриває трупи. Та й правда! Бо коли б берегти та ховати всі ті криваві сліди — довелося б не ходити по чисто-білому снігові, а плавати в густо-червоній жижі.

І тільки один хитрий, пронирливий песик, мов лихвар, скористав із чужих сліз і, спішно пробігаючи поміж саньми, ховаючи ребра, підлизував смачну, ще теплу кров.

Не балувала Пашку доля ще змалечку. «Виховувалася» вона у свого дядька-лавушника, що в нього було досить і своїх клопіт, а взяв він Пашку до себе просто, коли можна так сказати, через пальці, котрими на нього показували сусіди.

— І якого йому ще ідола треба? — казали вони, криючи під цією грубою формою безліч благородних почувань.— Якого йому ще ідола треба? Лавка, дім свій, дітей нема, тільки двоє їх з отою беззубою. А Пашчина мати, як там не кажи, а сестрою рідною йому доводилася.

І дядько, вислухавши кілька разів отаке, був змушений, нарешті, взяти до себе племінницю, хоч і «скрипів серцем».

Та й взагалі якісь дивно могутні впливи мали на долю Пашки оті всякі пальці. Ні одна з більш-менш значних змін у життю Пашчинім не сталася сама собою, а все через пальці. Захотілося, наприклад. Паніці вчитися. Тітка лавушниця, в крайнім ступеню обурення, казала їй добросердечно:

— Ах, ти ж, паскудо неприкаяна! А що ж я по хазяйству сама тоді маю бігати? Навіщо ж ми тоді тебе брали? От і відігрій змію за пазухою!

Переконана цими, та й іншими, аргументами, Пашка залишила свою думку про школу й далі бігала, куди посилали. Але варт було сусідам, мешканцям усіх отих соломою, залізом і черепицею критих хаток побалакати раз-другий не з лавушником, ні! а між собою, за обідом, що от, мовляв, якої святої жисті наш Скоробагатько: не хоче племінниці до школи віддавати, щоб її там не обідили часом. Варт, кажу, було сусідам побалакати отак разок-другий поміж собою, у своїм сімействі, за обідом чи там за вечерею — і Скоробагатько, стиснувши зуби, віддавав Пашку до школи, відбував договір з учительшею.

Три роки, як батогом ляснув, пішли на школу. Пашка виросла, була б уже доброю робітницею, помічницею при лавці, але, як на біду, зійшлися раз на базарі дві лисячим хутром підбиті кохти: одна покрита синім каніхвасом, а друга якимсь рудуватим сукном. Зійшлися й розбалакалися, тримаючи свої кошики «з провізією» під боком.

— А вже скільки ж вони й помитарили її, так і не доведи ж, мати пресвята богородице!..