Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Та не може такого бути!

— Може. Ще віскі! — кричить він офіціанту. — Або ось заворушення на свердловині. Чергові провокатори підбурюють людей. Щоб викликати сотню козаків, треба платити по червінцю за кожну шаблю начальнику Грозненської команди. Великі гроші, то краще я заплачу бандитам.

— За що?

— А щоб убили агітаторів. Вихопили з натовпу кількох головних і вбили. Інші притихнуть і завтра вже працюватимуть. Бандити всім потрібні. І спочатку здається, що з ними краще, аніж без них. Але це маячня, бо настає час, і бандити виходять з-під контролю, починають тягнути гроші з тебе ні за що! І ніхто не допоможе!

— Може, до армії треба звернутися?

— Армія у зносинах із бандитами, так само, як і поліція.

— Та ви що! Не може бути!

— Офіцери збувають зброю, продають заручників. Солдати раді підказати, кого б можна викрасти. Я спочатку був дурний і найняв кількох солдат в охорону, а вони здали мене бандитам Довелося платити викуп, я ледь не збанкрутував у перший же свій рік тут. А я ж не якийсь дурень. Я робив бізнес у Мексиці! Сучій країні, як я думав, найгіршій у світі! Там я втратив дружину! Бандити напали на концесію, три десятки зарізяк, з кременевими рушницями! Я пристрелив чотирьох, інші втекли. А потім вичекали, поки я поїду в місто, і знову напали. Вбили мою дружину! Ви знаєте, що таке втратити дружину? — питає Стерлінг і навряд чи очікує на відповідь. А потім дивується, бо я плачу. Щиросердно і багатослізно.

— Що?

— Мою жінку теж убили. Теж бандити. Я знаю, що це таке, — я ледь промовляю це тремтячим голосом і ридаю, бо згадав Ізабеллу.

— Два віскі! — кричить Стерлінг. Він уже добряче п’яний, а ще ж день. — У тебе вбили дружину?

Я лише киваю. І плачу. Якесь розслаблення тралилося, що плакав би і плакав.

— А діти у вас були?

— Донька, Моніка, — кажу я.

— В мене теж донька! Джесіка! Я ж поїхав сюди тільки заради неї! Я міг би залишитися в Англії, але я вмів тільки добувати нафту. Треба було заробляти, не докером же мені найматися. До Мексики я не міг повертатися, я її зненавидів. Почув про нафту в Росії. В Баку щоб почати справу, треба було мати багато грошей, а у Грозному все було дешево. І я осів тут! Розбагатів, відсилав їй гроші, вона жила в хорошому пансіоні біля Портсмута, а потім я не витримав і перевіз її сюди. Це ж моє дитя, я не міг без неї, розумієш?

— Розумію. Теж хочу покинути колись усі справи, щоб бути постійно з Монікою.

— А я мусив усе продати та поїхати до Англії, а не тягнути Джесі в ці кляті краї. Але я бачив, що нафта дорожчає, її необхідно все більше. Мої свердловини додавали в ціні щомісяця! І я вирішив почекати! Жадібний дурень!

— І що сталося? — питаю я, бо голос його аж бринить від болю та відчаю.

— Нічого. Нічого, — він наче схаменувся і зупинився. — Тепер я забираюся звідси, від цих дикунів, від бандитів і хабарів. І ти їдь звідси, тут ніколи не буде нормального бізнесу, ніколи! Давай! — він цокає мій келих своїм і п’є. Великі ковтки. Дістає сигару, запалює. Коли я бачу, що до готелю зайшов той козак-тлумач, якого я зустрічав на посту перед містом. Козак когось видивляється. Потім бачить Стерлінга і біжить до нього. Помічає і мене, зупиняється, підозріло дивиться. Я махаю йому рукою, він тупцює, але таки наважується підійти.

— Пане Стерлінгу, мені треба поговорити.