Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ага, а це хто? — роздивляються лакеїв.

Потім починають нишпорити по кишенях трупів, хтось заходиться знімати черевики з англійця.

— Залиш, а то ротмістр лаяти буде.

— Скажемо, що абреки черевики забрали.

— Тоді й піджаки можна!

Швиденько роздягають трупи до спіднього. Ще кілька козаків лізуть в авто Стерлінга. Один з них, той самий, що приходив до готелю. Перевіряють ящики в салоні і багажник. Коли чутно: їде машина. Це прибув ротмістр. Невдоволено подивився на трупи, авто сподобалося йому більше, аж примірявся на сидіння, перед тим наказавши витерти кров.

— Ну, і що думаєте, хто це нападав? — питає ротмістр.

— Це банда Зелімхана, — кажуть козаки.

— Тою самою? — питає ротмістр.

— Того.

— За нього шістдесят тисяч рублів дають, — мрійливо каже ротмістр.

— Скоріше кулю отримаєш, аніж гроші, — каже козак із готелю. Інші кивають головами. Щось не дуже хочуть переслідувати абреків.

— А вони ж десь тут, поруч, — каже ротмістр і оглядається. — Ночі чекатимуть, а потім уже на південь у юри подадуться.

— Поруч, та спробуй їх візьми. Вони ж ці ліси добре знають.

— Ну, добре, всіх грошей не заробиш. Забирайте машину та тіла, поїхали звідси.

І поїхали. Я ото сиджу у кущах і аж крекчу від роздратування. Що ж таке в нашому любому Отєчєстві коїться, що от армія не краща за поліцію? Прогнило все. І до чого воно так дійде? А тут іще війна, як кажуть, насувається. Підвівся я і пішов у той бік, куди абреки поїхали. Досі в мене горів на щоці ляпас Івана, але ще більше горіло на руці останнє стискання того англійця і моя обіцянка йому. Перед смертю ж присягнувся доньці його допомогти й тут уже обдурити не міг.

Ішов спочатку дорогою, а потім у ліс звернув. Сутеніти починало, йшов я неквапливо, прислухався. Коли чую, цокотять копита. Один вершник. Я до дороги. Вже темно було роздивитися, хто їде, але так подумав, що з абреків хтось. То каменюкою кинув, збив з коня, затягнув у кущі. Там зв’язав, потім поплескав по щоках, щоб до тями привести. Він очухався і залаявся, російською. Голос я впізнав, то був козак із готелю. Щось занадто частенько він мені траплявся.

— А ну тихіше, лебедику, — приставив йому револьвер до голови.

— Мовчу! Мовчу! Не вбивайте! — шепоче він.

— Куди їхав?