Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Кидай мені, — наказує.

Кидаю.

— Тепер звільни коня!

— Що зробити? — наче не розумію я, але ж розумію, що вирішив хлопець коня забрати. З бричкою у лісі не сховаєшся, а з конем — легко.

— Тупий гяур! Я заберу твого коня! Розв’язуй! — дивиться погано так. І хоч дитина ще, але рушниця у нього, і вистрелить він, думати довго не буде.

— Добре, добре! — кажу, починаю розпрягати коня. Бачу, як хлопець переможно посміхається. Ну, це ж давній прийом, щоб супротивник відчув свою перемогу. Тоді розслабляється і не чекає удару. Ось і хлопець цей, мабуть, уже уявляв, як верхи прискочить до рідного села, показуватиме гаманець та хизуватиметься.

Поки він мріяв, я вузол на упряжі затягнув.

— Пане, не розв’язується, — кажу.

— Тупий гяур! — дратується хлопець, підходить до мене, погрожує рушницею, а потім під руку її, і дістав ніж. Довгий такий, гострий. Презирливо так глянув на мене, мовляв, я з тобою і самим ножем упораюся. А я револьвер дістав. Він аж сіпнувся. Молодий, не знає, що обшукати треба супротивника, потім ще й руки зв’язати, тоді тільки розслабитися. Тепер он очима кліпає, хотів схопитися за рушницю, але я головою закрутив.

— Пристрелю як собаку. Поклади зброю.

Але хлопець цей затятим виявився, несподівано як стрибне на мене з ножем! Розумів же, що пристрелю, що перевага в мене, але кинувся, бо програвати не хотів. У відчаї та зопалу. Воно в бійці іноді таке діє, але не зараз. Бо я вбік відстрибнув та рукояттю револьвера по голові йому. Впав хлопець на землю, аж покотився. Я зброю у нього забрав, руки зв’язав, щоб не було сюрпризів, кинув у бричку. Сів і поїхав, сам на ліс дивлюся. Бо ж, може, там товариші хлопця, зараз виручати кинуться. Але не кинулися. То доїхав я до в’їзду у місто, де пост козачий стояв. Вахмістру здав хлопця, розповів, що напав на мене, коня хотів відібрати.

— О, так це, мабуть, той негідник, що минулого місяця німця-прикажчика застрелив! Свідки бачили, що молодий хлопець! Ну, попався, негіднику! — та як вжарить ногою по бідоласі, той аж завив. Потім по-своєму щось зашипів.

— Петров, що він каже?

Козак підбіг, послухав.

— Лається.

— І все? — питає вахмістр, а я бачу, що не все, але при мені говорити не хоче. Цікаво.

— Лається, — повторює козак.

— Ну, що ж, братику, дякую тобі, що допоміг, їдь собі, — звертається до мене вахмістр. — І сам ото з міста не висовуйся. Бо бачиш, які тут місця!

— Та бачу. На нафтопромислах страйк. Машину власника багнюкою закидали.

— Ага, нісся Стерлінг весь у лайні, наче погане порося. І ще з ним хахли якісь. Дурні, хочуть тут свердловини купувати.