Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Чого ж дурні? Нафта зараз у ціні.

— Того дурні, що погані тут краї. Хочеш нафти, то до Баку їдь. Ото місто! І спокійніше там. Буває, що татари з вірменами одне одного ріжуть, але інших не чіпають. А тут ці чечени розбійникують. Ну, добре, їдь.

— А чого це ще сотню не відправили до страйкарів? — дивуюся я.

— Тому що не допомагає сотня. Приїдуть на свердловини порядок наводити, а страйкарі підпалять і розбіжаться. Навіть якщо спіймають десяток-другий, то збитки це не покриє. По-іншому тут бунтівників стишують.

— Як?

— Скоро почуєш. Давай, їдь, — вахмістр уже наказував, то я поїхав, а він присів біля підлітка з, перекладачем балакати. Я трохи від’їхав, озирнувся, бачу, що той козак, який тлумачем був, на коня скочив і понісся кудись у гори. Зовсім дивно.

Далі чекати я не став, поїхав до готелю. У його дворі машину Стерлінга вже відмивали. Всі тільки й балакали, що англійця з покупцями багнюкою закидали. Хтось казав, що це конкуренти перешкоджають, а хтось — що бунтівники воду каламутити почали. Я ото біля готелю крутився, прислухався, коли побачив, як Стерлінг вийшов. Одягнений був наче якийсь дрібний прикажчик, натягнув кашкет на лоба, але ж руді кучері його видавали. Вийшов не через головний вхід, а з двору, і швиденько пішов кудись. Я за ним. Він поплутав трохи містом, а потім зайшов у невеличку хатинку в непримітному провулку. Побув там трохи і пішов, а я залишився поруч. Побачив, як із хати вийшов горець та швидко побіг кудись. Усе це мені не подобалося. Я пішов на пошту і дав телеграму Павлові Івановичу з проханням відкликати сина, бо у Грозному коїлося щось підозріле.

Далі зайшов пообідати у харчевню, яку тримали якісь східні люди, але не горці. Поїв там смаженого м’яса, завернутого у млинець, попив чаю і пішов чатувати біля «Орлиного гнізда». Потім заплатив трохи охороні і пройшов усередину. Онде Іван вийшов. Уже помитий і перевдягнений, але обличчя аж біле від люті, поруч його лакеї перелякані, певно, ще не бачили пана таким розлюченим. Підбіг портьє, віддав телеграму. Мабуть, від Павла Івановича, бо Іван прочитав, скривився, наче оцет пригубив, порвав на шматки. Лакеї щось казати почали, переконували, що треба виконати наказ батька, але Іван тільки головою закрутив.

— Не в моїх правилах відступати! — гаркнув на всю залу, аж люди оглянулися, і пішов. Лакеї за ним.

Я злякався, що панич до міста зібрався, але він пішов у коридор і там в окремий кабінет. Невдовзі туди і Стерлінг протупотів, який перевдягнувся у клітчастий піджак і закурив сигару. Сигара — це як цигарка, тільки величезна, і не січений там тютюн, а цілі листи згорнуті. Дорого коштують ті сигари, але багаті люди їх полюбляють. Небагаті теж люблять ними напускати туману. Пам’ятаю, у штабс-капітана Мельникова була колись така сигара, яку він у шафі тримав, а діставав, коли хтось зі знайомих приходив. Дістане з попільничкою, де і попіл є. Таке враження, що ось тільки припинили їх благородь курити. Сигара якась дорога, всі гості тільки головою крутять, мовляв, ач як штабс-капітан поживає добре. Підуть, а їх благородь сигару в шафу — і до іншого разу. Сподівався, що ніхто її не візьме, бо почата. А потім прийшов його товариш із жандармерії, узяв і скурив, поки Мельников до керівництва бігав. Охоронне відділення і жандармерія завжди між собою ворогували, сперечалися, хто більше Отечеству служить.

Я почухав бороду причеплену і пішов до коридора. Воно б треба було лакеїв перед дверима поставити, але лакеї були всередині, де сперечалися Стерлінг та Іван Харитоненко. Говорили гучно, то було чутно аж у коридорі.

— Я цього не залишу! Вони мусять відповісти! Кров’ю заплатять!

— Та звісно ж, звісно, заплатять! — переконував Стерлінг.

— Тоді чому козаків не посилаєте?

— Та й без козаків усе зробимо! Ось завтра побачите! Завтра тихо все буде, і свердловина працюватиме! Качатиме нафту! І готовий же проект залізничної колії! Є домовленість із губернатором Терської області про те, що фінансування буде навпіл з державою. Війна попереду, і нафта стане золотою! Купуйте, Іване Павловичу, купуйте!

— Я купую, але ж ви не хочете продавати, — несподівано спокійно каже Іван.

— Так Іване Павловичу, ви ж мене без кинджала ріжете! Як же можна продавати за третину ціни! І це зараз третину, а як підуть військові замовлення, то це і зовсім десята частина ціни буде!

— Але ж ви чомусь це золоте теля задумали продавати?

— Бо скучив з Батьківщиною, рідною Англією. Я ж тут у Грозному вже восьмий рік, і взяла мене ностальгія!

— Дивно, до цього ви десять років у Мексиці були і за Англією, здається, не сумували.