Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Я тут уже вісім років, вісім чортових років! — каже він і випиває келих, знову до дна, не залишає на сльози.

— О, добре, то ви тут усе знаєте! Я хочу меблями торгувати. Меблі для будинку, меблі для контори, меблі для готелів. Будь-які меблі!

— Їдьте звідси, — каже він заморено.

— Чому це?

— Бо тут не потрібні меблі. Нікому не потрібні меблі.

— Як так? У такому квітучому місті не потрібні меблі?

— Не потрібні, бо їх купують, коли збираються жити, а тут неможливо жити!

— Та чого ж? Нафта ж тут, гроші крутяться.

— Їдьте краще до Баку, а в цій дірці ловити немає чого.

— А що тут поганого?

— Що? Бандити. Усюди бандити, які паралізують бізнес, а влада нічого не робить!

— Не робить? Чому?

— Бо їй вигідно мати бандитів.

— Яка ж тут вигода? — дивуюся я.

— А така. Коли три місяці тому в мене викрали двох інженерів, куди я пішов?

— Куди?

— До начальника поліції. Без тих інженерів запуск нових свердловин був під загрозою. І знаєш, що він мені відповів?

— А це треба мені знати? — я наче лякаюся, як лякається поліції будь-який дрібний торговець.

— Треба Так ось, він відповів, що поверне інженерів за п’ять тисяч. Потім скинув тисячу. — Це як?

— А так. Я заплатив, і наступного дня інженерів повернули. Не знаю, як розподілилися гроші, але частина пішла начальнику поліції, а частина бандитам, ось це я знаю точно.