Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Куди?

— Не знаю, може, додому. Того ж дня я увечері прибирати прийшла, а Стерлінг сам сидить і дудлить питво своє. Віскі зветься. Дудлить і плаче.

— Чого плаче?

— Мабуть, за донькою сумує. Звик же до неї. Така гарненька дівчина була!

— Кажуть, продавати він свої свердловини надумав?

— Та кажуть. Погано це. Він чайові хороші завжди залишає.

— А не знаєте, де його свердловини?

— Та за містом десь.

Про те, де свердловини розташовані, я дізнався в поліції й наступного ранку вже чекав на бричці біля «Орлиного гнізда». Став перед готелем заздалегідь і на відстані, щоб не мозолити очі охороні, якої тут було добряче. Дивлюся, двоє чоловіків присіли за деревом і теж вхід до готелю пасуть, так, наче чекають когось. У папахах, гостролиці, горці, мабуть. Такі невеличкі мужички, але видно, що жилаві. Присіли мовчки і сидять. Коли з воріт виїхав Стерлінґ на машині, під’їхав до центрального входу. Знову сам за кермом був, що для Полтавської губернії нечувано. Бо ж шофер мусив бути. Без шофера — це як самотужки на бричці їздити, хіба що граф Маєвський міг собі дозволити, так він і на велосипеді прилюдно розтинав, що для дворянина — ганьба. А цей Стерлінґ анітрохи і не соромився, що за кермом, наче мужик якийсь. Щось інше його турбувало, бо он сидів набурбурений. Спочатку думав, що гроші, а потім згадав, що в таких ділків від передчуття грошей обличчя аж розправляється, розквітає, як ото у людини перед святими образами. Ні, щось інше. Треба цього Стерлінга вивчити.

Ось вийшов з готелю Іван у супроводі лакеїв, та як вийшов! Наче генерал-губернатор на параді! Постава царська, погляд гордий, лакеї йому двері машини відчинили, аж устеляються. Ну, з такими прислужниками неважко зірку спіймати. Усівся Іван, Стерлінґ газу дав, і поїхали. Добре хоч дороги у цьому Грозному, як і всюди в нашій імперії, погані. Бо ж бричка на хорошій дорозі за авто довго не вженеться, а тут встигав, грібся потроху, тримаючись на відстані. Що цікаво, не сам я їхав, а попереду оті двоє горців верхи скакали. Тут узагалі дикі краї. У нас у Роменському повіті хіба що Сумський гусарський полк на маневрах, так ото вершника побачиш, а так усі на возах, бричках чи пішки. Як хтось не військовий верхи поїде, так уся вулиця на те диво визиратиме. А тут усі більше верхи. Мабуть, тому, що гори поблизу, а там возом не проїдеш.

Ого так і чимчикували. Іван зі Стерлінгом у машині перші, за ними два вершники, а потім уже я на бричці торохчу. Побоювався, щоб не помітили мене вершники, але вони такі захоплені були переслідуванням, що назад і не дивилися. Я й сам як у конторі працював, то на цьому ледь не згорів кілька разів. Бо ж коли ти мисливець, полюєш, то забуваєш, що й за тобою іти можуть, на дичину перетворити.

Я он хоч і третім їхав, але назад дивився. Тільки нікого за мною. Торохчу, навколо пагорби, лісами заросли, зручне місце для абреків. Ото, може, звик я до рідних країв, але нічого мені миліше рідної Посульщини немає. Де лани на всі боки, ярки, ставки, хутори. От там душа відпочиває, а тут наче й не погано, але не те. Чужі краї.

Дивлюся, що вершники відстали від авто Стерлінга, а потім узагалі повернули і зникли в лісі поруч. Я зупинився, коли бачу — вершники з’явилися на пагорбі. То не засідку на мене робили, а поїхали кудись. Я нагнав коня і покотив по дорозі. Невдовзі вже був біля нафтопромислів. Ще й не бачив їх, а почув крики. Дорога звивалася на невеличкий пагорб, вискочив на нього і побачив унизу цілий натовп, що зібрався біля будівель. Мабуть, то і була свердловина. Натовп був поганий, я ж на натовпах знався. Це тобі не урочиста зустріч государя імператора в Києві. Схоже на страйк. Збіглися мужики, їх близько сотні, кричать, руками махають. Вимагають, мабуть, збільшення платні. Стерлінг щось намагається їм сказати, але й слухати його не хочуть. Вирує натовп, а я вираховую провокаторів. Майже ніколи натовп сам не вибухає, завжди є ті, хто його підбурює, бунтівники різні. Онде один, усередині стоїть, інколи щось наказує, і наказ його вмить поширюється натовпом. А он іще один, на жида схожий, той більше за всіх горлопанить.

Бачу, що Стерлінг щось каже Іванові, мабуть, пропонує поїхати геть. Правильно пропонує, бо ж розпалений натовп не переконаєш. Треба почекати, поки охолонуть люди, злякаються бунту, а тоді вже брати провокаторів, а інших учити, що не треба бунтувати. Та тільки Іван крутить головою, не зголошується їхати. От же дурень молодий! Підвівся у машині, руку підняв. Мабуть, думав, що тут весь натовп і вщухне. А натовп давай реготати та кпити. А потім хтось багном кинув. От просто шматок землі схопив і кинув. Чорна пляма на все обличчя Іванове. Натовп аж вибухнув реготом — і полетіло багно в машину. Іван по револьвер кинувся, Стерлінг щось крикнув і дав газу. Лакеї кинулися тримати панича, а машина зірвалася з місця, почала розвертатися. Під справжнім дощем багнюки! У всіх поцілили, і не один раз, поки виїхало авто. Аж летіло по дорозі, скоріше, стрибало. Я швиденько сховав бричку в кущі, щоб дарма не світитися. Коли авто проїздило поруч, Іван верещав:

— Постріляти, всіх постріляти! Козаків сюди! Козаків! Сотню! Дві! Канчуками!

— Все зробимо, не хвилюйтеся, без козаків! — кричав Стерлінг, він непогано розмовляв російською, хоч і з помітним акцентом.

Авто промчало у бік міста, все у шматках бруду, наче ото навесні бджоли випране простирадло обсядуть. Я трохи почекав і сам поїхав до Грозного. Чекав, що по дорозі зустріну козачу сотню, яка їхатиме карати страйкарів. Але замість сотні вискочив переді мною хлопець, дитина ще, років п’ятнадцять, не більше, тільки пушок на щоках з’явився, вискочив і наставив на мене рушницю.

— Злізай! — наказує поганою російською. Дивиться грізно і рушницю тримає вміло. Я злажу. Револьвер-то в мене під рукою, можна відволікти та пристрелити, але вбивати дитину гріх.

— Гроші давай! Гаманець!

— Добре, зараз, — дістаю гаманець. Там грошей зовсім небагато, інші під підкладкою зашиті.