— А вони всі тут у готелях, будинків і не купують. Поживуть, грошей хапнуть і тікають звідси.
— А гроші хоч у нього є?
— Та гроші є. Хоча пограбували його нещодавно.
— Як?
— А він з нафтопромислів повертався, а тут абреки наскочили. Дорогу перекрили, так він з авто вискочив і чкурнув кущами. Втік А машина абрекам ні до чого у горах, то залишили, тільки сидіння шкіряні забрали. Так сидіння він уже нові купив. Ось і «Орлине гніздо», точно хочете тут гроші витрачати?
— Та як же тут витрачати, коли думав меблів продати, а нікому. Десь є тут поблизу щось дешевеньке?
— Є, онде поруч кімнати. Втричі дешевше!
— То поїхали.
Візник мене відвіз, підказав, яку кімнату краще брати, а коли я йому зайвий гривеник дав, то ледь не розцілував і попередив, щоб по темному не вештався містом, а особливо берігся річки Сунжі.
— Бо там у чагарниках абреки ховаються, звідти до міста увечері виходять. Зброя у вас є? Немає? То купіть обов’язково! Револьвер і набоїв побільше.
— Та ти що, я ж торгова людина, який револьвер? — замахав я руками.
— Хоч торгова, хоч яка. У нас он навіть панотці з револьверами ходять після того, як настоятеля собору викрали.
— Ох же який край неспокійний!
— Дурні гроші та ці дикуни-горці, через них усе.
На тому візник поїхав, а я обдивився кімнату. Була вона на другому поверсі, з невеличким вікном на вулицю. Стіни кам’яні, двері міцні. Вже краще. Попросив води, умився, бо шкіра під бородою свербіла Потім бороду начепив і пішов до «Орлиного гнізда». Там на вході справді поліція, не просто з револьверами, декілька і з гвинтівками. Кажуть, що вхід тільки для постояльців. Дав рубль і пом’якшив серця охорони. Зайшов у зал великий, купа столів та диванів. Різні люди сидять. Хтось випиває, хтось балакає, хтось пише. Онде й Іван Харитоненко з містером Стерлінгом сидять. А лакеї неподалік стовбичать.
— Що бажаєте? — офіціант підійшов. Я замовив собі чаю і млинців, сів так, щоби видно мені було той стіл, за яким Іван.
Придивляюся і бачу, що Стерлінг так наче переконує гостя. Руками махає, якісь папери показує. А от очі у самого перелякані. Дивно. Невже з пограбування ще не відійшов? Хоча ж ділки, вони коли про справи балакають, то забувають про все. А цей балакає, а переляканий якийсь. Підозріло.
Ось їм офіціант приніс чарки, Стерлінг, мабуть, тост коротенький сказав, бо чарки підняли й перехилили. Ще запропонував випити, але Іван пити відмовився. Молодець. Потиснули руки і розійшлися. Я чай допив і дізнався, що Стерлінг живе на третьому поверсі в апартаментах. Знайшов покоївку, яка в нього прибирала.
Дав рубль, і все вона розповіла. Що Стерлінг жив спочатку сам, а потім приїхала до нього донька. При доньці він став менше пити й курити, вечорами частенько вона грала для нього на піаніно, інколи і співала. Донька з готелю не виходила, а Стерлінг щодня їздив на нафтопромисли за місто.
— Аж поки ото не пограбували його. І донька одразу поїхала.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Від постаменту до ешафоту“ на сторінці 83. Приємного читання.