Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Добре, — киваю я.

— І ми б хотіли розплатитися з вами, — каже Олена.

— Ви не наймали мене, то й платити не треба.

— Ця справа була дуже важкою для вас, і ми мусимо компенсувати збиток для вашого здоров’я. Ми їдемо на води, в Баден-Баден. Будемо раді, якщо складете нам компанію.

— Дякую за запрошення, але краще за все мені на рідному хуторі.

— То візьміть хоча б гроші, — пропонує Олена і дає мені тлустий конверт.

— Там десять тисяч. Якщо вважаєте, що цього недостатньо, ми можемо дати більше, — пояснює Марія.

— Ні, й цього забагато. З вашого дозволу я витрачу ці гроші на притулок для дівчат у Полтаві. Вже кілька років я підтримую його.

— Це ваші гроші, витрачайте їх як забажаєте. Як ви себе почуваєте? Можливо, вас треба супроводити додому?

— Дякую, але я добре відпочив і набрався сил.

Вони проводять мене на вокзал, і невдовзі я вже їду степами Тавриди на північ. У Бахмачі провідую Єлизавету Павлівну і затримуюся там іще на день.

— Іване Карповичу, важка була справа? — питає вона.

— Чого ви так вважаєте? — дивуюся я.

— У вас побільшало сивини у волоссі.

— То я так засмутився через вашу відмову стати мадам Підіпригорою, — сміюся я.

— Ну так, у всьому в цьому світі винні жінки, — сміється Єлизавета Павлівна.

— Жінки, жінки, — зітхаю я.

Кавказьзе сидіння під землею

оніка бавилася з цуценям у садочку, а я сидів поруч і попивав чай. Тут же спав граф, що впав на аркуші з текстом чергової історії моїх пригод і тепер тихо посопував, бо перебрав наливки. Уляна Гаврилівна принесла тістечок із хмільними вишнями й сама присіла подивитися на малу. Споглядати за Монікою — справжнє щастя, хоч день можна просидіти, дивлячись, як вона то з лялькою грається, то собача вовтузить, то в піску риється. Тішився серцем, коли ідилію порушило торохтіння двигуна. До хутора їхала якась машина, я пішов зустрічати гостей. Вона була чорна та довга, котилася поважно, наче міністр ішов палацом Он приторохтіла, зупинилася біля мене, і з машини вистрибнув її пасажир. Я аж посміхнувся, бо дуже вже невідповідним своєму авто він виявився. Товстенький, маленький, круглопикий, йому б і їздити на машині, схожій на гарбуз, а не на цьому крейсері.

— Іван Карпович Підіпригора? — спитав чоловік швидко та дзвінко. — Він самий, як же вас не впізнати! Найкращий сищик імперії! Мене звати Тимофій Ангелопулос, я представник Імператорського географічного товариства. Доброго дня!