Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Може, води? Чи таки лікаря? — пропонує Марія.

— Ні. Почекайте.

За кілька хвилин я відчуваю, що більш-менш ожив. Якась виснаженість. Мені хочеться швидше закінчити з цією справою, впасти десь і спати, спати, спати.

— А тепер послухайте мене, — кажу я хрипко, голос не слухається, тремтить і скрипить. — Ніколи в житті я не порушував правил. Ніколи. Я завжди чесно розслідував справи, на які мене наймали, знаходив винних і доповідав замовникам. Траплялося різне, інколи це було небезпечно, інколи невигідно, але я завжди дотримувався своїх правил. Я був чесний перед Богом і людьми. Був до цього дня. Бо сьогодні уперше в житті я піду проти правил. Я набрешу своїм замовникам, залишу винних непокараними, я забуду про цю справу. Поліції не буде. Всіх влаштовує та ситуація, що склалася, нехай так усе і залишиться. Але ви мусите мені пообіцяти, що купите вашим одновірцям квитки на пароплав до Уругваю і дасте їм гроші на перший час Половину від статків Інокентія Степановича, Це буде справедливо. Ось його заповіт, у якому всі статки передаються кораблю. Цей заповіт буде запорукою того, що ви віддасте половину. Інакше втратите все. Моя вимога зрозуміла?

— Так, — вони здивовано кивають.

— Тоді до побачення, — я підводжуся і йду. Мене хитає, ноги не слухаються, хапаюся рукою за стіну. Мене наздоганяє Марія, підтримує.

— Дозвольте мені довести вас до екіпажу?

— Буду вдячний. Тільки робіть вигляд, що просто йдемо під руку. Іван Карпович Підіпригора не мусить виказувати прилюдну слабкість.

— Так, звісно. Зараз викликаю візника, З телефоном це швидко.

Візник справді приїздить, тільки-но ми підходимо до хвіртки.

Пробиваємося крізь натовп газетярів, що кричать нескінченні запитання. Я вже більш-менш тримаюся на ногах, заходжу у візок. Марія услід.

— Я відвезу вас до готелю, — каже вона. — Поїхали!

Везе до якогось готелю на березі чи то ріки, чи то моря, вони у Херсоні зливаються, і не розбереш, що де. Дорогий готель, великий номер, Марія просить покоївку принести коньяку. Коли та йде, Марія дивиться на мене.

— Але чому?

— Що?

— Чому ви так вчинили, Іване Карповичу?

— Бо вважаю, що так правильно.

— Ви здивували мене. Ми ж були у вас в руках. Ви могли вимагати з нас гроші, могли залякувати та шантажувати! А ви пішли. Чому?

— Бо влада над людьми — то спокуса, якої треба уникати, якщо не хочеш програти.

— Ви б могли просто викликати поліцію, віддати їй усі докази і поїхати геть.