— Я вже припустився однієї помилки і не хотів робити другу.
— Що сталося, Іване Карповичу? Той напад із вами. Ви ж вели справу до іншого закінчення, я бачила це. Ви бавилися з нами, наче кіт із мишенятами. А потім сталося диво. Ви теж почули голоси, як Олена? Бог говорив із вами?
— Ні.
— Тоді що? Вибачте мою нахабність, але я не розумію і мені цікаво! Що сталося?
Я сідаю на стілець. Мені важко, знову залізні обручі на голові. Але я мушу сказати. Можливо, тоді мені полегшає.
— Олена схожа на мою матір, — хриплю я.
— Що?
Марія здивовано дивиться на мене.
— Вона померла, коли мені були три роки. Я майже не пам’ятаю її, тільки голос і доторки. А як вона виглядала, я не знав. Та коли побачив Олену, вона здалася мені знайомою. Довго намагався згадати, де міг її бачити. А потім стався напад. Бо я зрозумів, що вона дуже схожа на мою покійну матір.
— І це причина, щоб піти проти власних правил?
— Моя мати мала дуже складну долю. Долю покритки, яку вигнали батьки. Вона вимушена була з дитиною жити по чужих хатах, бути усюди зайвою і клятою. За все життя їй не трапилася людина, яка б допомогла їй, яка б підтримала чи захистила. Всі дорікали їй, бідній сільській дівчинці, звабленій якимось заїжджим паничем. І вона не витримала. Наклала на себе руки. Я залишився сиротою. Виріс, майже не пам’ятав її, думав, що забув. Але останнім часом почав згадувати дедалі більше. І зараз розумію, що якби не забув, то не припустився б головної помилки свого життя. Мені більше не можна помилятися. Тому я вчинив так, як учинив. Інколи єдиний правильний шлях — порушити власні правила. Нехай моїй мамі не трапилося хорошої людині, але я допоможу Олені, такій самій юній та нещасній. Захищу хоча б її, коли не міг захистити власної матері. Бути чесним перед Богом мені здалося важливішим, аніж дотримуватися правил Можливо, я не правий. То хай буде, як буде. Ось і все.
Ми сидимо в тиші, приходить покоївка з тацею. Відкорковує пляшку, наливає коньяк у чарки і йде.
— Я захоплююся вами, Іване Карповичу. То піднімаю келих за вас Не за найкращого сищика імперії, а за людину, — вона піднімає келих, я почуваюся ніяково.
— Маріє, вибачте, мені треба відпочити.
Ледь іду до ліжка і падаю одягнений. Слабкість і млявість, я геть виснажений і засинаю.
Я проспав майже дві доби. Коли прокинувся, то побачив обох сестер.
— Слава Богу! Ми вже думали викликати лікаря!
— Все добре.
— Ми зробили те, що ви просили. Квитки на корабель куплені, гроші переведені на їхній рахунок в Уругваї, — доповідає Олена.
— Ось документи, — Марія кладе біля мене цілу теку.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Від постаменту до ешафоту“ на сторінці 73. Приємного читання.