Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ось така моя справа. Я розумію, що час найкращого сищика імперії коштує грошей, то готова заплатити. Тимофій дізнався, що ваш стандартний гонорар становить приблизно п’ятсот рублів. Оскільки справа делікатна, я збільшую його вдвічі. Половина суми зараз, половина після підтвердження вагітності та ще премія після пологів. То ми домовилися?

Вона подає мені руку. А я обома своїми прикриваю сором, який, ні щоб принишкнути, так росте, наче тісто на дріжджах.

— Пані, я ж мужик! Хлібороб! Смерд! Мій дід кріпаком був!

— Іване Карповичу, я ж не Гедиміновича шукаю чи Рюриковича. Мені потрібен дорослий і здоровий чоловік. Лікарі вас перевірили й засвідчили, що здоров’я у вас відмінне, жодних хвороб чи вад. Статеві ваші здібності модистки оцінили дуже високо. Тимофій сповістив, що давно не бачив чоловіка з таким довершеним тілом. Що ж до ваших розумових якостей, то я про них надвисокої думки, бо прочитала всі оповідки й чула про вас тільки найкраще. Софія Пяльцева, коли я спитала про вас, то нахвалитися не могла, а вона жінка досить перебірлива. Отже, Іване Карповичу, про кращого батька для свого сина мені годі й мріяти. Я передбачала, що якщо просто поставлю питання руба, ви можете сприйняти це погано. То довелося вигадати цілу операцію, щоб забрати вас із хутора, перевірити та переконати. Тимофій зробив усе як треба.

— Вчора підсипав мені снодійне? — здогадуюся я.

— Так, він мусив не відпустити вас з готелю і зробити так, щоб ви могли відпочити і набратися сил.

— А що ваш чоловік? Якщо він дізнається?

— Мій чоловік знає про все і схвалив мій вибір. Йому теж не хочеться втрачати спадок, тож він сподівається на успіх мого вояжу. То ми домовилися? — вона вже руку не подає, а просто усміхається.

— Мені треба подумати. Якийсь час...

— Іване Карповичу, на жаль, часу немає. Сьогодні в мене найбільш сприятливий день для зачаття.

— Але...

— Ось гроші, — вона подає мені конверт. — Ви сумніваєтеся, бо я вам не подобаюся?

— Ну що ви! — я аж руками махаю і тут же згадую, що руки мені потрібні в іншому місці. Червонію.

— Іване Карповичу, приберіть руки. Мені подобається дивитися на чоловіче тіло. І в чому проблема? Чому ви вагаєтеся?

Я дивлюся на неї. Високу, красиву жінку з пишним волоссям і звабливим поглядом Якого біса?

— Я завжди радий допомогти такій чарівній дамі, як ви. До речі, як вас звати?

— Елеонора. Якщо не проти, давайте підпишемо папери. Ось моє зобов’язання щодо виплати залишку грошей. А ось ваша відмова від претензій на дитину і зобов’язання зберігати все у таємниці. Це не через недовіру, просто формальності.

— Я поважаю письмові домовленості, — швиденько все прочитую і підписую. Чую позаду шурхіт сукні. Залишаю папери і перо, повертаюся до ліжка, на якому розкинулася пані. Трохи хвилююся, бо бозна там до чого вони у своїх столицях звикли, а я людина проста..

Та нічого, впорався. Та так, що наступні два дні теж у номері провели, як казала столична пані, для закріплення. Ну, то вже закріпили так закріпили. Наостанок вона ще взяла автограф у мене і поїхала А я попросив візника викликати і думав, що ще ніколи так приємно і легко грошей не заробляв. Коли постукали у двері. Портьє сказав, що мені лист прийшов. Здивувався я, бо ж ніхто не знав, що я в готелі. Окрім Елеонори, але вона зараз на потяг сідала Розпечатав конверт, розгорнув аркуш паперу, на якому побачив знайомий почерк мого благодійника Павла Івановича Харитоненка, який просив у дуже важливій справі терміново прибути до Москви, де він жив останнім часом «Прошу Вас тримати свій візит у таємниці, в Москві зберігати інкогніто та бути готовим до далекої подорожі й відсутності приблизно протягом місяця. З повагою, Ваш ПІХ».

Ото про подорож мені не дуже сподобалося. Вже запрошували мене в одну, в азійську експедицію. А тут що, яка халепа? Але ж Павла Івановича я поважав, то швиденько поїхав на хутір, щоб тільки заспокоїти Уляну Гаврилівну та погуляти з Монікою. Ще довелося заспокоювати графа, який дуже образився, що я його з собою не взяв до Ромен, пішов із дому, потрапив під дощ, застудився і лежав тепер у лихоманці. Пообіцяв йому, що наступного разу обов’язково візьму з собою і тікати не буду. Хворому збрехати не гріх.