Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Не треба проповідей, я вже наслухалася їх достатньо! — кричить Марія.

— Я не проповідую, а відповідаю. Я не хотів би робити все перелічене вами. Не хотів би тому, що робити те — значить, пускатися берега, забувати про міру. Я бачив багатьох людей, які думали, що досягнуть щастя, якщо виконають всі свої примхи. Їм хотілося все більшого, але замість щастя вони отримували горе. Їх вели їхні бажання, наче бика на бійню,. Вони руйнувалися і гинули. Бо забували про міру, про те, що нічим не потрібно занадто захоплюватися.

— Ви колись закохувалися? — несподівано питає Олена.

— Які всі люди.

— І тоді ви теж трималися міри, міркували про те, що не треба сильно захоплюватися?

— Ні, тоді я просто злякався. Припустився помилки, не прислухався до власного серця, злякався зробити несподіваний крок, покинути усталене життя. Я просто втік, проґавив своє кохання, за що дорікаю собі досі.

А я теж кохала його, — шепоче Олена.

— Що? — питає Марія, та й я здивований.

— Кохала Будь-яка людина ненавиділа б його за все те, що він зробив. Зруйнував мою родину, вбив батьків, знищив рідну сестру, принижував і ґвалтував мене. Але я кохала йога.

— Олено, що ти кажеш? — кричить Марія.

— Кохала Я мусила ненавидіти, мусила опиратися, мусила мститися! Але я кохала його і солодко чекала ночі, коли він починав мордувати мене, катував, бив. Я — грішна, я зіпсована.

Тиша Я дивлюся вбік. Нарешті Олена продовжує.

— Потім я змогла узяти себе в руки. Господь мені допоміг зрозуміти, що я мушу вбити свого чоловіка, щоб зупинити той гріх, який він творив і який так подобався мені. Господь так і сказав мені уві сні, що я мушу вбити. Я думала, як це зробити, коли знову приїхала Марія і запропонувала свій план. Я побачила в цьому провидіння Господнє. Я пішла на гріх убивства, щоб уникнути іншого гріха І готова відповідати. І перед судом людським, і перед судом Божим. Тепер ви все знаєте, Іване Карповичу. Я читала про ваші пригоди, Інокентій Степанович мав повну підшивку журналів, які читав потайки від усього корабля. Я знаю, що ви людина чесна та віруюча, вчините, як потрібно. І зараз, і потім, коли будете розповідати про цю історію. То дійте.

Вона піднімає на мене погляд.

— Іване Карповичу, що з вами? — аж скрикує Олена.

— Іване Карповичу? О Господи! — лякається Марія, бо я завалююся зі стільця на підлогу.

— Маріє, ти отруїла його? Навіщо? — кричить Олена.

— Ні, я ж забрала чай! Іване Карповичу, що з вами? Викликати лікаря? Іване Карповичу, не мовчіть! — вона плескає мене по щоках, удвох із сестрою допомагають підвестися, всаджують на стілець, плескають по щоках. — Іване Карповичу!

— Тихо, — нарешті шепочу я. Мене трясе, я зблід і задихаюся. Голову наче скрутили залізні обручі, серце наче штрикають гостряком, у вухах дзвони, в очах темінь. — Тихо. Зачекайте.

Я схопився пальцями за стіл. Так, наче вишу над проваллям і той стіл — моя єдина надія на порятунок. Я згадав. Дещо згадав, і ця згадка збила мене з ніг.