Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Я впустила їх, — перебиває сестру Олена.

— Ви? — я насправді дивуюся, бо мені здавалося, що Олена не знала про хитрий план сестри. В неї ж такий сум в очах.

— Я. Пустила до хати Марію...

— Олено, замовкни! Ти мостиш нам шлях до шибениці! — кричить Марія.

— Тільки мені. Я все візьму на себе, — каже Олена тихо і рішуче.

— Не вір йому, він просто хоче заробити на нас грошей та слави!

Олена плаче. Тихо і якось так світло, як плачуть діти чи святі люди. Мені аж тужно стає від того плачу.

— Я розповім вам усе, Іване Карповичу. Я скоїла гріх і мушу відповісти. Питайте, — каже вона згодом.

— Ви причетні до смерті свого чоловіка?

— Так Я впустила у будинок злодіїв, я знала, що вони вб’ють його.

— Чому ви це зробили?

— Бо ненавиділа.

— За що?

— Я — грішна.

— Яка грішна! — устряє у розмову Марія. — Якщо ти вирішила сповідатися, то розповідай про все! Розповідай про цю розпусну жабу! Давай!

— Я не буду, — крутить головою Олена.

— Тоді я розповім! Ви знаєте, що цей негідник зруйнував нашу родину?

— Маріє!...

— Ні, Олено, якщо правда, то правда! Так ось, він навмисно зробив так, щоб я з батьком поїхала за океан, а Олена з матір’ю залишилася тут! Мама якось несподівано захворіла і згасла за кілька тижнів, коли ми ще пливли океаном! Він отруїв її!

— Лікарі казали, що просто слабке серце!