Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— І насправді так. Туди вже не один корабель братів наших виселився. Не мед там, важко на новому, незвичному місці. Земля там інша і краї інші, спека, дощі. Але берегти треба не тіло, а душу. Як би там не важко було, але тут гірше, бо тут душі важко.

Я головою киваю, але нічого не кажу, бо слова оці сумнівні, а мені зайвого балакати не треба зараз, бо й так подейкують про мене, що майже бунтівник. Тут ще ці сектанти.

— Іване Карповичу! Просимо вас просто зараз поїхати з нами до Херсона і зайнятися цією справою. Знаємо, що задарма ви не працюєте, то ось зібрали сто рублів. У Херсоні ще сто заплатимо, а по закінченні справи додамо.

Дали мені конверт, потертий та тлустий. Подивився всередину, а там сто рублів, здебільшого по рублю та по три. Давно вже зі мною так не розплачувалися, завжди великими купюрами. Видно, що збирали останнє. І довго ж до мене їхали, потім ще шукали. Якось соромно було їм відмовити.

— То поїхали? — питають у мене.

— Поїдемо. Почекайте на вулиці. Я поки зберуся.

Вони пішли, а я побіг до Єлизавети Павлівни.

— Їду я.

— Та чула, чула. Нова справа?

— Так точно. Сектанти якісь.

— Обережніше, Іване Карповичу. Ну, і чекаю вас у гості.

— Обов’язково, Єлизавето Павлівно. Дозвольте у вас новий костюм залишити, не для справи він. У старий вберуся, який колись у вас залишив.

— Може, чаю вип’єте на дорогу?

— Та краще вже на вокзалі. Люди чекають.

З тим і пішов я. Купили квитки, пощастило, що потяг невдовзі їхав. Сіли у вагон, і почав я розпитувати розкольників про смерть їхнього ватажка. Про якого вони говорили з повагою, казали, що майже свята людина. Майже, бо ото сплутався з дівкою, одружився з нею, хоча вона зіпсована.

— Батьки її — наші брати з тих кораблів, що вже до Уругваю переселилися. Але так вийшло, що батько її поїхав зі старшою сестрою, а молодша захворіла і залишилися з матір’ю. Невдовзі матір померла, залишилася дівчина сиротою, й Інокентій Степанович її до себе узяв. Спочатку просто щоб не пропала Але потім слабину дав. Збила вона його зі шляху праведного, то одружився, хоч це для кормчого недобре.

— Чому?

— Бо кормчий — він усьому кораблю батько, а коли одружиться, то вже не про всіх піклуватися буде, а лише про своїх. Казали йому про це, й інші кормчі з Уругваю йому писали. Але нічого вдіяти не могли, вперся й одружився з нею. А вона ж зіпсована.

— Чим?

— Тим, що багато батьки їй волі давали. До віри не привчили. Майже зовсім. На богослужіння не ходила, молитов не співала, старших не шанувала, а ще книжки богопротивні читала І старша сестра в неї така сама! В Уругваї покинула корабель і рідного батька, втекла кудись, а оце нещодавно з’явилася в Херсоні. Інокентій Степанович її до жінки, не пускав, але вони таємно бачилися. Ми його попереджали, говорили, але він не слухав. Зовсім вона його окрутила А потім те пограбування. Грабіжники залізли в будинок. Дивно залізли, бо двері й замок цілі. Інокентій Степанович завжди двері зачиняв. Відчинили їх, зсередини відчинили. Грабіжники зайшли, піднялися на другий поверх, де був кабінет Інокентія Степановича Почали ламати сейф, у якому гроші були. Інокентій Степанович почув, вийшов зі спальні. Нам віра забороняє зброю мати, мабуть, хотів поговорити з грабіжниками, переконати не чіпати гроші, бо це ж не його були, а всього корабля. Та грабіжники стріляти почали. І вбили його.