Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ні. Без заповіту все майно нашого кормчого переходить до його дружини, жінки гулящої і безбожної.

— Ну, що тут уже поробиш?

— Ми вважаємо, що вона була причетна до смерті Інокентія Степановича.

— Причетна?

— Вона та її сестра Удвох вирішили прибрати до рук гроші корабля!

— Ви говорили про свої підозри поліції?

— Ми не віримо поліції. Поліція завжди полювала на нас, нацькована урядом І зараз вони й слухати нас не хочуть, а тільки вимагають грошей. То корабель вирішив звернутися до вас.

— А звідки ви хоч про мене знаєте? — питаю я, бо всілякі сектанти — то ж не аудиторія журналів, де друкуються мої історії.

— Нам вас порадили.

— Хто?

— Консул Уругваю.

— Хто? — я аж скривився від здивування.

— Консул Уругваю.

— А до чого тут консул? — спитав я розгублено і з сумом подумав, що постарів, не встигаю вже за часом То вчора ганьбився, тепер ось сьогодні нічого не розумію. — Яким чином консул з розкольниками пов’язаний. І що таке Уругвай?

— Це країна така, за морем-океаном І не розкольники ми, а духовні християни, істинна віра Збиралися ми плисти до Уругваю пароплавом Гроші на переїзд мусив забезпечити Інокентій Степанович, який би продав усе майно і відбув з нами. Але не встиг. Тепер переїзд під загрозою.

— А що вам там робити, у тому, як його?

— Уругваї.

— Уругваї. Що там, медом намазано, чи що? — не розумію я. Бо одна справа, коли жиди з нашого Отечества тікають, наче чорт від ладану. Це зрозуміло, бо їм тут ходу немає — то погром, то смуга осілості, то поліція трусить. Але ж ось руські мужики, що їм тут не так?

— Нас, Іване Карповичу, уряд вважає єретиками. Це так само, як бунтівники, коли не гірше. Поліція на нас полює, влада нас кривдить усіляко. А в Уругваї дадуть нам землю і лізти до нас не будуть. Не ганятимуть, віри нашої не чіпатимуть. Житимемо як захочемо, і ніхто нам дошкуляти не буде.

— Це обіцяють так, — кажу я обережно. — А там бозна, як воно насправді.