Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Так, зараз, — я повернувся до Єлизавети Павлівни і спитав дозволу запросити гостей до будинку, бо не на вулиці ж балакати з ними. Вона погодилася.

— Хто вони? Схожі на якихось сектантів.

— І сам не знаю. Сказали, що до мене.

Я повернувся до гостей і запросив їх у вітальню, де посадив за стіл.

— Слухаю вас, — сказав я, щоб почати розмову.

— Чи віруєте ви у Господа нашого Ісуса Христа? — несподівано спитав один із гостей, мабуть, головний у цій трійці. Чесно кажучи, запитання такого я не чекав, то аж трохи зніяковів.

— Та звісно ж, вірую! А ви хто такі і як дізналися, де мене шукати?

Підозрював я, що це Уляна Гаврилівна розповіла, куди їхати, бо не подобалися їй мої бахмацькі вояжі.

— Ми до вас на хутір приїхали, кухарка ваша сказала, що поїхали ви кудись, а куди — не знає. Та у Ромнах нам підказали, що бричку з конем ви залишили, сіли на потяг. Спитали, на який і куди квиток. Нам сказали, що до Бахмача А тут візники одразу вказали, куди поїхав пан із квітами та у блискучому костюмі.

— Слухайте, та ви ж самі можете слідство вести. Навіщо вам я?

— У дуже важливій справі, — сказав головний. І дивляться вони утрьох на мене, серйозні такі.

— Якій саме?

— Був застрелений наш кормчий Інокентій Степанович.

— То ви хочете, щоб я знайшов убивць?.

— Ні, вбивці теж загинули.

— Тоді що мені робити?

— Інокентій Степанович був дуже заможною людиною, володів двома мануфактурами і торговим домом Розпоряджався грошима всього корабля.

— Корабля? Річкового чи морського?

— Духовного! Громада наша кораблем зветься, ковчегом, у якому рятуються від потопу гріховного. Згідно з заповітом, який склали заздалегідь, у випадку загибелі саме кораблю мусили перейти всі статки, окрім пенсіону для дружини Інокентія Степановича Але заповіт зник.

— Зник? А другого примірника не залишилося?