— Та багато чого. Авто купив, дружину сплавив на води, тепер хористок мацає.
— Багатий, мабуть?
— Та не дуже був, а оце прибило йому грошенят.
— І від кого?
— А тобі для чого? — питає і нахабно дивиться так. Я йому ще рубль даю. Він бере, але погляд не пом’якшує. — Ти хто такий? Чи документи в тебе перевірити? Може, ти бунтівник якійсь?
Це я винен був, бо коли рубль діставав, то показав гаманець свій тлустий. Поліцейський і зацікавився. Я аж головою закрутив від такого нахабства А поліцейський за руку мене схопив, дивиться, наче на здобич.
— Документи давай! — насідає.
— Ти як зі співробітником охоронного відділення балакаєш! — як зашиплю й очі вирячив, аж затрусився весь. — У каталажку схотів, дурню?
Та як тицьну йому в обличчя посвідченням І нічого, що воно вже скільки років не дійсне. Не дійсне, а діє! Онде городовий весь побілів, руками махає, головою крутить, вибачення просить.
— Та я ж що, та я не знав! Вибачте! Службу несу! І подумати не міг! Охоронне відділення поважаємо! Дуже, дуже поважаємо! — ледь не руки цілує.
— Іди вже, горе. Комусь скажеш, що бачив мене — голову відірву!
Він і позадкував, усе кланявся.
— І гроші поверни!
Він віддав мої два рублі і ще своїх два доклав, так злякався.
Хотів з мене злупити, а довелося самому заплатити. Ну, дякувати Богові, хоч охоронне відділення досі поважають у нашому Отєчєстві. Зайшов я до ресторану, дав швейцарові рубль і спитав за пристава. Відвели мене до дверей окремого кабінету, з якого чутно було пісні огидним чоловічим голосом та жіночі крики. Я увійшов і побачив стіл, ущерть заставлений пляшками з-під шаманського. За столом сидів п’яний чоловік, невеличкий, лисуватий, зі щурячим обличчям, та кілька дівок із голими плечима, а в деяких і цицьки були голі.
— Ану пішли звідси! — гримнув на них. Вони все одразу зрозуміли і втекли. А пристав на мене вирячився п’яними очима, лупає, не розуміє, що відбувається.
— Ти... ти... ти що? — питає, ледь язиком повертає. Воно й не дивно, бо он скільки видудлив.
Я узяв квіти з вази, викинув під стіл, а воду вилив на пристава, щоб допомогти йому протверезіти. Пристав скрикнув, почав бік собі мацати, мабуть, револьвер шукав. Забув, сердега, що без штанів сидить, навіть, без спіднього.
— Ти хто такий? Та я, та я! — шипить на мене.
— Сядь і слухай сюди, — кажу йому. Ще не втратив уміння говорити переконливо. Він сів, дивлюся, що швиденько так протверезів, чи від води холодної, чи з переляку. — Мене звати Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Від постаменту до ешафоту“ на сторінці 53. Приємного читання.