Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Та багато чого. Авто купив, дружину сплавив на води, тепер хористок мацає.

— Багатий, мабуть?

— Та не дуже був, а оце прибило йому грошенят.

— І від кого?

— А тобі для чого? — питає і нахабно дивиться так. Я йому ще рубль даю. Він бере, але погляд не пом’якшує. — Ти хто такий? Чи документи в тебе перевірити? Може, ти бунтівник якійсь?

Це я винен був, бо коли рубль діставав, то показав гаманець свій тлустий. Поліцейський і зацікавився. Я аж головою закрутив від такого нахабства А поліцейський за руку мене схопив, дивиться, наче на здобич.

— Документи давай! — насідає.

— Ти як зі співробітником охоронного відділення балакаєш! — як зашиплю й очі вирячив, аж затрусився весь. — У каталажку схотів, дурню?

Та як тицьну йому в обличчя посвідченням І нічого, що воно вже скільки років не дійсне. Не дійсне, а діє! Онде городовий весь побілів, руками махає, головою крутить, вибачення просить.

— Та я ж що, та я не знав! Вибачте! Службу несу! І подумати не міг! Охоронне відділення поважаємо! Дуже, дуже поважаємо! — ледь не руки цілує.

— Іди вже, горе. Комусь скажеш, що бачив мене — голову відірву!

Він і позадкував, усе кланявся.

— І гроші поверни!

Він віддав мої два рублі і ще своїх два доклав, так злякався.

Хотів з мене злупити, а довелося самому заплатити. Ну, дякувати Богові, хоч охоронне відділення досі поважають у нашому Отєчєстві. Зайшов я до ресторану, дав швейцарові рубль і спитав за пристава. Відвели мене до дверей окремого кабінету, з якого чутно було пісні огидним чоловічим голосом та жіночі крики. Я увійшов і побачив стіл, ущерть заставлений пляшками з-під шаманського. За столом сидів п’яний чоловік, невеличкий, лисуватий, зі щурячим обличчям, та кілька дівок із голими плечима, а в деяких і цицьки були голі.

— Ану пішли звідси! — гримнув на них. Вони все одразу зрозуміли і втекли. А пристав на мене вирячився п’яними очима, лупає, не розуміє, що відбувається.

— Ти... ти... ти що? — питає, ледь язиком повертає. Воно й не дивно, бо он скільки видудлив.

Я узяв квіти з вази, викинув під стіл, а воду вилив на пристава, щоб допомогти йому протверезіти. Пристав скрикнув, почав бік собі мацати, мабуть, револьвер шукав. Забув, сердега, що без штанів сидить, навіть, без спіднього.

— Ти хто такий? Та я, та я! — шипить на мене.

— Сядь і слухай сюди, — кажу йому. Ще не втратив уміння говорити переконливо. Він сів, дивлюся, що швиденько так протверезів, чи від води холодної, чи з переляку. — Мене звати Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого?