Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Іван Карпович? Звісно чув! Як же не чути! Я всі оповідки ваші читаю! Іване Карповичу! Це ви?

— Це я. Слухай далі. Я займаюся справою вбитого сектанта. Семенова.

— Семенова? — лякається пристав, і одразу по ньому видно, що пальці знати.

— Семенова. І від тебе, приставе, залежить, як я напишу про цю справу. Чи так, що тебе військова контррозвідка одразу за шкірку візьме, чи так, що керівництво в Петербурзі вирішить тебе наґородити. Зрозумів?

— А-а-а, а до чого тут військова контррозвідка?

— А до того, що Семенов мав справи з консулом Уругваю.

— Так це тому, що сектанти виїздити збиралися! І нехай їдуть собі!

— А ти знаєш, що Уругвай — союзник Німеччини! Не явний, а таємний! — гримаю я.

— Союзник? — пристав лякається, хапається руками за голову.

— Союзник. То що, хочеш до контррозвідки потрапити?

— Ні! Ні! Не хочу!

— Тоді розповідай про вбивство Семенова. Що там сталося?

— Та що, пограбування. Троє кримінальників. Двоє місцеві — Петро Шкура та Васька Пшонка, а ще один з Одеси, жидок, Сіма Ширман.

— Як-як? — перепитую я і згадую свого одеського знайомця, з яким двічі вже стикався.

— Сіма Ширман.

— Може, Фіма? — перепитую.

— Та хрін їх, тих жидів, розбереш. Може, і Фіма.

— Дебелий такий, круглопикий, з кучерявим волоссям?

— Так точно! А ви звідки знаєте? — святобливо дивується пристав.

— Знаю. І що далі?