Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Вибачте, — я червонію.

— За що ви вибачаєтеся, Іване Карповичу?

— Я не хотів вас образити.

— Ви мене анітрохи не образили, бо ж кохання — це не образа, а диво.

— Ізабелла померла, — я це кажу, і очі мої мокрішають, а голос тремтить.

— Мої співчуття, Іване Карповичу. Мабуть, вона була незвичайною жінкою.

— Так. Але, але я ж від щирого серця... чому ні?

— Бо ви кохаєте іншу. Це я кажу без претензії. Борони Боже. Просто я вважаю, що єдиною причиною шлюбу є кохання, велике кохання. Але велике кохання — то дуже рідкісне диво, з яким щастить далеко не всім. То не треба сумувати за ним. І коли немає кохання, можна радіти різним приємним дружбам Ось таким, як у нас із вами, Іване Карповичу. Я буду дуже рада, якщо наша дружба продовжиться, але зрозумію й інший ваш вибір.

Ми сидимо, я дивлюся у стіл, Єлизавета Павлівна дивиться на мене. Нарешті я піднімаю очі.

— Я перепрошую...

— Іване Карповичу, вам немає за що перепрошувати. Зовсім Я дуже ціную вашу пропозицію, відповідальну і турботливу. Навіть пишаюся нею. Чесне слово. Просто ви не врахували, що часи змінюються і змінюються люди. Моя б матір, тим більше бабця, були б дуже нещасливі, якби жили самі, і з радістю б прийняли подібну пропозицію. Але мені добре і так, я не бачу жодної трагедії в тому, що живу сама. Більше того, я бачу в цьому серйозні переваги. Ви ж виходили з того, що самотність для жінки — це якась вада чи нещастя, якого неодмінно треба позбутися. Це старий, патріархальний підхід, який зараз уже не працює, принаймні щодо мене.

Я киваю головою, в мене починає сіпатися око.

— Господи, Іване Карповичу, ви такі сумні, що вже мені хочеться просити у вас вибачення. Я зовсім не хотіла вас засмутити, просто я дуже поважаю вас і тому була з вами чесною.

— Все добре, Єлизавето Павлівно, я не засмутився, а здивувався. Завжди вважав, що добре відчуваю і розумію час, у якому живу, а зараз от щось змінилося, а я й не помітив. Ловив ґав.

— Нічого дивного, Іване Карповичу. Ми з вами живемо в часи змін. І те, що ми бачимо, — це тільки початок великих перетворень, результатом яких буде повне й остаточне вивільнення жінки.

— Розумію. Дуже радий за жінок. Але це свято не для мене, — я хутко підводжуся і строго дивлюся на господарку. — Чи не могли б ви повернути мені букет та корзинку, я повертаюся додому.

Тут уже настала черга Єлизавети Павлівни дивуватися. Он з яким розгубленим подивом дивиться на мене.

— Букет та корзинку?

— Так точно, — я роблю кам’яне обличчя і закусюю губу, роблячи вираз крайньої образи.

— Звісно, зараз, — вона підхоплюється, я вичікую, поки зробить кілька кроків, і регочу.