Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Ось ці троє прийшли вночі до будинку Семенова, перелізли через огорожу, потім відчинили двері.

— Самі відчинили?

— Та бозна. Може, ключ підібрали, а може, господар забув зачинити. Двері та замок цілі залишилися. Отож зайшли до будинку, піднялися на другий поверх, до кабінету Семенова.

— Тобто знали, куди йшли.

— Знали, будинком не петляли. У кабінеті сейф прихований був за шафою, так просто не знайдеш, але вони знайшли. Відчинили, узяли гроші, там мусило бути вісімнадцять тисяч. Семенов якраз продав велику партію збіжжя. Коли взяли гроші, то між бандитами виникнув конфлікт. Почали сперечатися. Семенов, мабуть, почув голоси, вийшов подивитися. Його поява налякала бандитів, і вони почали стріляти. І так вийшло, що вбили і себе, й Семенова.

— Прямо на смерть усіх? Жодного пораненого? — не вірю я.

— Не всіх. Там ще четвертий був нападник, він гроші забрав і втік.

— Гроші забрав? — питаю я строго і бачу, як забігали оченята у пристава.

— Забрав! Забрав! Ми його зараз розшукуємо! Ось-ось спіймаємо! Нікуди не дінеться! — головою трусить, відвертається, ледь не під стіл лізе, щоб сховатися.

Я нахиляюся до нього. Кладу руку на плече, натискаю. Він тремтить, наче цуценя змерзле.

— В очі дивися. В очі! — він тремтить і дивиться. — Що ти там у справі пишеш, те мене не обходить. А мені кажи, як усе насправді було. Без побрехеньок. Зрозумів?

— Так!

— То як було?

— Та бандити ж п’яні були, ото зчинили стрілянину, один утік, із грішми, шукати будемо... — він мугикає і замовкає під моїм важким поглядом.

— Дурити надумав? Мене, Івана Карповича Підіпригору! — як дам кулаком по столу, пристав аж підскочив. — Під суд підеш, якщо мене не поважаєш!

— Поважаю! Поважаю! Все розповім. Чесно кажу, що вони перестріляли один одного і Семенова, Інокентія Степановича, теж. Чотири трупи у кімнаті, крові багато.

— А гроші?

— Гроші були у валізі.

— І що далі?

— Ну... — він морщить чоло, мабуть, вигадує, що б збрехати.