— То яка буде ваша відповідь? — питаю, а сам думаю, що, мабуть, довго чекала вона цих слів від мене, то і приголомшило її. — Єлизавето Павлівно!
— Ну, з серцем зрозуміло, воно одне, а ось яка рука вам потрібна, ліва чи права? — питає вона і неймовірно мене дивує. Дивлюся на неї, нічого не розумію. Що за питання таке? А вона знову сміється. — Іване Карповичу, вибачте, щось розсміялася я, наче не перед добром Мабуть, з несподіванки.
— То яка ваша відповідь? — питаю, а сам уже й не знаю, чого чекати.
— Ну, по-перше, не просять руку і серце, а пропонують. Але то так, дрібниці. Головне ж мене цікавить: що вас змусило здійснити оцей візит і оголосити цю пропозицію?
— Господи, ви так кажете, наче я запропонував вам замах на царську особу здійснити!
— Звісно, ні Але чому наважилися?
— Ну як чому? — я ще більше дивуюся. — Ми вже досить довго зустрічаємося. Ви зі своїм чоловіком розійшлися, ну, і мені здалося, що вам спокійніше буде, коли... Ну, не спокійніше, але ж шлюб — то від Бога і... Я подумав... воно б краще... і люди... заведено так — ото мугикаю, наче недорікуватий якийсь, а сказати не можу. Тікають думки, наче таргани на всі боки розбігаються.
— Іване Карповичу, то ви оце вирішили одружитися, щоб мене заспокоїти? — здогадується вона.
— Ні... але... хоча... куди... Так, — нарешті зупиняюся я. — Воно ж жінці самітній важко, плітки, сусіди, балакати будуть, кістки перемивати, що за гість до вас унадився і все таке...
Вона посміхається і головою крутить.
— Іване Карповичу, жінці значно важче у невдалому шлюбі, аніж зовсім без нього. На власному досвіді знаю. А що сусідки пліткують і позаочі називають гулящою, то це анітрохи мене не хвилює.
— Не хвилює?
— А ви подивіться на тих сусідою Хоч одна з них щаслива у тому шлюбі, якого вони більше за все прагнули? Корінь їхнього злослів’я про мене — заздрість. Вони б хотіли жити як я, але не можуть, тож переконують себе та інших, що мені жити погано, а ось вони щасливі зі своїми тупуватими та косопузими чоловіками, які бігають від них то до хористок, то до модисток, а то й просто до шинку, — вона каже спокійно, не переконує, а пояснює.
— Бог з ними, з сусідками, але от що ви скажете? — питаю я і вже сумніваюся у відповіді. Точніше не сумніваюся, хоч не можу в те повірити.
— Я скажу, що змушена відхилити вашу щиросердну і шляхетну пропозицію.
— Що? — тут я вже зовсім гублюся. Воно спочатку все пішло не так, як я розраховував, але ось до останнього сподівався, що пограється панна, а потім зголоситься. А тут на тобі.
— Як?
— Іване Карповичу, я вас поважаю, ви мені дуже подобаєтеся, інакше б жодних відносин у нас з вами не було. Ви приємний чоловік, найкращий сищик імперії, зірка журналів, вам сама Пяльцева співала, і для мене велика честь...
— То в чому справа? Не розумію!
— Але ж, Іване Карповичу, ваше серце зайняте. Я не знаю всіх подробиць, ви про це нічого не розповідали, за що я вдячна, бо не люблю, коли чоловіки мені розповідають про свої закоханості, так ось, я не знаю, що і як, але кілька разів, коли ви засинали, то шепотіли «Ізабелла, Ізабелла», і у вас було таке щасливе обличчя, яке буває тільки у закоханих. Я так розумію, щось стало на заваді цьому коханню, але та жінка досі у вашому серці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Від постаменту до ешафоту“ на сторінці 46. Приємного читання.