Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Він буде так курити до ранку! — ніяк не заспокоїться капітан.

— Не перебільшуйте, — ротмістр стоїть до мене спиною і спокійно чекає.

Я думаю про Моніку. Про те, що не зміг виростити її. Мені гірко. Прошу у Господа, щоб допоміг їй і захистив. Роблю останню затяжку. Ніколи не любив тютюн, а зараз останні миті життя мають його смак. Можна було б спробувати ще потягнути час, але не хотів ганьбитися.

— Ротмістре, я готовий, — кажу я і стаю до земляної стіни, виритої у схилі ярка.

Ротмістр неквапливо іде до солдат. Шикує їх, перевіряє зброю.

— Швидше, швидше! — кричить капітан.

— Не заважайте, будь ласка, — ротмістр важко дивиться на капітана. — Прицілитися.

Солдати піднімають гвинтівки. Стоять від мене за десять кроків. Я відчуваю, як починає тремтіти ліва нога. Що за маячня? Ротмістр піднімає руку. Відкриває рота, щоб наказати «Плі!», коли чується постріл. Ще один. Десь далеко.

— Стріляйте! Стріляйте! — кричить капітан.

— Відставити, — наказує ротмістр. — Савченко, подивися, що там відбувається.

Один із солдатів біжить до табору.

— Вирок мусить бути виконаний! Чого ви чекаєте? — репетує капітан.

— Треба з’ясувати, що за постріли, — спокійно пояснює ротмістр.

— Для чого? Є вирок, цей негідник мусить бути розстріляний!

— Кілька хвилин нічого не вирішують.

Чутно ще постріли. Здається, з револьвера. Наче наближаються.

— А що, як це поплічники цього негідника? Спробують його відбити! Стріляйте, ротмістре! — капітан зблід і страшенно нервує. А ротмістр сміється.

— Відбити? Капітане, тут сорок озброєних солдатів, три кулемети! Та тут потрібна мінімум сотня озброєних і підготовлених людей!

— Можливо, вони зібрали й сотню!

— Що ж, ми їх зустрінемо. Наші люди он нагорі яру, але не подають жодних сигналів тривоги.