Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Хіба суд уже вирішив? — дивуюся я.

— Так, вирішив! Розстріляти! Такий наказ! Готуйте солдатів! — кричить капітан.

— Ви кудись поспішаєте? Якщо ви впевнені, що вчиняєте згідно з законом, то до чого ця гонитва? Чи вам потрібно просто якомога скоріше вбити мене і доповісти вашому замовнику? — питаю у нього.

— Я не розмовляю з ворогом Отечества!

— Ворогом є ті, хто протизаконно вбиває чесних підданих государя, не провівши ані слідства, ані суду!

— Суд проведений! Ротмістре, готуйте солдат! — капітан помітно нервує, підходить до офіцерів, що сидять розгублені. Показує їм якісь папери, щось тихо розповідає. Офіцери питають, крутять головами, на щось вказують. Розмова триває кілька хвилин, аж поки капітану вдається переконати суд. Он офіцери щось підписують. Мабуть, вирок — Все, засідання закінчено! Забирайте його! — кричить капітан.

— Іване Карповичу, ходімо, — тихо каже один із солдатів, що стоїть поруч зі мною. Я підводжуся. Здається, все.

Мене ведуть трохи далі по ярку. Бачу, що там уже стоять четверо солдатів з рушницями. Поруч із ними підкопаний схил ярка, прямовисна земляна стіна Ось де мене будуть розстрілювати.

— А що, могили не буде? — питаю у ротмістра, який іде за мною, блідий та сумний.

— Згідно з наказом, ваше тіло буде спалено, а попіл переданий до Петербурга, щоб могила не стала місцем паломництва для ворогів Отечества.

— Ну, дають. Мало того, що вб’ють, так ще й поховати по-християнськи не дадуть, — кручу я головою.

— Солдати, готуйся, — каже тихо ротмістр і намагається не дивитися на мене. Солдати похнюплено беруться за рушниці, мене відводять до підкопаного схилу.

— Якщо я попрошу цигарку, це вас не обтяжить? — питаю в ротмістра.

— Останнє бажання засудженого — його святе право. Може, ще сигару?

— Ні, не хочу затягувати.

— Ми не поспішаємо, — ротмістр дає мені сигару і прикурити. Стоїть поруч зі мною. — Я це так не залишу, обов’язково напишу рапорт, бо ж не пролунало жодних доказів вашої провини.

— Ротмістре, моя провина в тому, що князь Ухтомський чомусь вирішив заповісти мені свої статки, на які претендували поважні та впливові люди. Ось і все. А сигара добра, — я затягнувся і повільно випускаю дим.

— От же лайно. У 1906 році, коли наш полк придушував селянські заворушення і військово-польовий суд працював на повну, доля ката мене оминула. А тут ось дістала, і я змушений відправляти на той світ людину, яку дуже поважаю.

— Доля вміє сміятися.

— Чому не виконуєте вирок! Стріляйте вже! — до нас біжить капітан.