Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Виконайте вирок!

— Обов’язково, але трохи пізніше. З’ясуємо спочатку, в чому справа.

— Не хочете, тоді я сам виконаю! — капітан вихоплює свій браунінг. А ротмістр свій.

— Попереджаю, що змушений буду стріляти, — спокійно каже ротмістр. Його солдати наставляють на капітана свої гвинтівки.

— Ви не насмілитеся! У мене наказ! — перелякано шепоче капітан.

— Так, наказ, яким мені доручено забезпечити порядок під час проведення військово-польового суду. І я його забезпечу. Мої люди вповноважені виконати вирок, і я не допущу, щоб це зробив хтось інший, перетворивши суд на вбивство. Сховайте браунінг, капітане. Сховайте.

Капітана аж судоми беруть від гніву, але страх потужніший за його роздратування, тож браунінг він прибирає. Ротмістр стає між капітаном і мною. Я тримаюся рукою за земляну стіну, бо в голові паморочиться, слабкість, тремтять уже обидві ноги.

— Савченко, що там? — питає ротмістр у солдата, який повертається з табору.

— Бричка якась сюди їде. Візник і пасажир. Пасажир із револьвера стріляє, кричить щось.

— Сюди їде?

— Сюди, сюди. Вже близько мусить бути, — доповідає солдат.

— Це бунтівники, у них можуть бути бомби! Розстріляти їх! — кричить капітан.

— Ви якийсь занадто кровожерливий. Заспокойтеся.

Ми всі дивимося на початок ярка. Он туди залітає бричка, звичайна бричка з Ромен, я навіть візника знаю. З брички вистрибує людина. Солдати, кидаються до неї, людина щось кричить. Онде людину ведуть до офіцерів. Потім один із офіцерів, не солдат, а саме один із офіцерів, біжить до нас.

— Не стріляти! Не стріляти! — кричить він.

— Це заколот! Виконати вирок! Зараз же! — наполягає капітан, але його ніхто не слухає. Підбігає офіцер, поручик.

— Наказ із Петербурга про відміну суду!

— Цього не може бути! — кричить капітан.

— Приїхав адвокат Івана Карповича, показав телеграму!

— Ви бачили сам наказ? — капітан.