Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

Він розповідає. Історію за історією. Не замовкає, бо хоче втекти від очікування. Це йому більш-менш вдається.

— Їдуть! Їдуть! — нарешті кричать солдати, що стоять нагорі навколо яру.

— То напишете про мене? — питає адвокат хрипким голосом.

— Сподіваюся, ви будете героєм в історії про мій дивовижний порятунок, — я посміхаюся і відчуваю внутрішнє тремтіння.

— Дай Бог, дай Бог. Я піду, добре?

— Звісно.

Він іде, а сиджу далі на свіжій землі. Ось уже чую торохтіння двигуна, підводжуся, як і всі, дивлюся на початок ярка Ось там з’являється ротмістр. І він біжить. Біжить, наче хлопчик за тарантасом, підстрибує догори.

— Скасовано! Наказ скасовано! — кричить він, солдати радісно вигукують, офіцери аплодують, а я падаю. Ноги робляться слабкими, мені хочеться кудись сховатися, я сунуся спиною по стінці, потім натягую піджак на голову і так сиджу в темряві. Мене всього трясе.

— Іване Карповичу, що з вами? — питає здивовано ротмістр.

— Зачекайте, дайте йому час! — це адвокат. — Прошу вас, відверніться!

— Всім відвернутися! — наказує ротмістр. Тиша.

— Все добре, Іване Карповичу, все добре! — шепоче мені на вухо. — Наказ про суд скасовано. Так розумію, що взагалі зроблять вигляд, наче ніякого суду і не було. За три дні до Ромен приїде великий князь Сергій Михайлович, щоб нагородити вас відзнакою государя за щедрий дар казні й мужнє рішення піти добровольцем на фронт. Все спрацювало, Іване Карповичу, спрацювало!

Я скидаю піджак із голови. Підводжуся. Мене хитає, але адвокат підтримує.

— Іване Карповичу, вітаю! — підходить до мене ротмістр зі щасливим обличчям. — Мені наказано доправити вас додому. У Ромнах уже почалася підготовка до візиту Великого князя. Як я знаю, разом із вами у ряди добровольців запишуться ще кілька сотень чоловіків. Підготовку до урочистостей очолить генерал Скобінцев, а також полтавський губернатор!

— А суд?

— Якась прикра помилка, — ротмістр розводить руками. — Ніякого суду не мусило бути. Капітан із Генштабу злякався повертатися. Що ж, їдемо.

— Дякую, я доберуся на хутір сам.

— Ні, мені наказано провезти вас по Ромнах із військовим караулом Там уже збираються громадяни, щоб вітати земляка-героя. Прошу до машини. Ви готові?

— Так.

— Тоді ходімо.